Про неслухняну дівчинку

У малесенькому містечку, що загубилось серед безкрайнього лісу, у будинку, який, здавалось, дахом торкався неба жила одна дуже хороша жінка.
Та, от диво, у такої хорошої людини була дуже неслухняна дочка. А звали дівчинку Варварою.
Вона, може, і не хотіла би бути такою неслухняною, але головною рисою її характеру була цікавість, тому дівчинка рідко чула мамине "не треба", "не можна", "обережно".
Кожного дня маленьку супроводжували прохання чи крики матусі, але ж довкола було стільки невідомого й цікавого.
Тому одного дня мама пішла на хитрість: вона перестала вмовляти донечку не робити чогось. Вона лише мовчки спостерігала, щоб її цікава крихітка ніде не поранилась.
От маленька Варвара перші кілька хвилин насолоджувалась волею.
Вона і на стілець вилізла, щоб дістатись верхівки холодильника, де стояла ваза з декоративними квітами. Вони ж манили стількома кольорами!
Мама лише встигла однією рукою впіймати квіти, а другою підтримати дочку.
Та ні покарання, ні застереження, як звично, не почулось.
Тоді малеча потяглась до балконних дверей. Зазвичай матуся не дозволяла крихітці виходити не балкон - дуже високо. Але звідси добре видно пташок у небі, та й машинки внизу здаються такими маленькими і зовсім не страшними. Але, як не намагалась, відчинити їх не вийшло, тоді дівчинка звернула увагу на штори - чудова схованка. Але Варвара почала крутитися у фіранках, заплуталась і впала.
Та мама навіть не підійшла, щоб поцілувати побите місце. Вона лише з сумом дивилась на маленьку бешкетницю.
Варвара сама кинулась у мамині обійми - такі лагідні, що колінко вмить перестало боліти.
Саме тоді дівчинка зрозуміла, що іноді все таки краще слухатися маму.
Вона спустилась із маминих рук і пішла гратися в свою кімнату.
А з того часу вона завжди дула слухняною.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна