Звірята

Налетіла осінь. Якось несподівано сильні вітри сховали сонце за хмарами, а вони рясно поливали землю дощами.
Ведмідь Микола сидів у барлозі і сумував: він не з'їв останні ягідки ожини, найсмачніші опеньки, не лузгав ліщинові горішки, разом із білками, а вже пора готуватися до зимового сну.
"І як домівку утеплити, якщо постійно ле дощ," - біткався клишоногий.

Вечоріє.
Небо з одного боку натягує темну ковдру.
Світлячок Світик вилетів до озера. Він любив сідати на човен і заглядати звідти у воду.
Одного разу до човна несподівано підпливла велика вусата риба. Вона дуже здивувалася маленькому світлячку:
- Ти не зірочка? - допитувався Сом.
- Ні.
- А чим докажеш?

Білка Хвостуля виглядала з дупла. Дятел Стук (місцевий метеоролог) вже два дні тому обіцяв сніг, а його все нема і нема.
- Знову сніг виглядаєш? - спитала мама.
Попри неї малеча вже тричі бігала до входу за ранок.
- Летить! Летить!
На порозі з'явився якийсь зелений пернатий незнайомець.
- Мамо, це сніг?
- Нема ще снігу, - відхекався непроханих гість.

Місяць вже круглобоким яблуком впирався на верхівку сосни, коли з дупла вилетіла сова. Вона вже встигла поприбирати вдома старий мох і кілька випадково впалих листків, перевірила своїх малих совенят, що клубочками ганяли ляльку совку в своєму закутку, і аж тепер вибралася з дому.
Але що це?
Навпроти неї летіла незнайомка. Таких літунів сова тут не пригадує.

Зависло. Погожий зимовий, хоч і короткий день, змінився паспортними сутінками.
Сірі хмари, такі важкі що ось-ось розплачуються, зібралися над селом.
Старий пес Чубай дивився на небо і завивав.
Він не любив холоду. Кістки вже давно нили на зміну погоди. І ніяка стара ковдра не зігрівала.
У-у-у!
До пса доєднався ще й вітер.
І тут під протяжну пісню цих двох пішов сніг.