Мишенятко-пустун

Якраз за парканом росла велика ялинка.
Білячок час від часу стрибав з паркану на гілки, вибирався на верхівку і дивився вдалечінь. Десь там на полі жив його друг Мишастик.
Відтоді, як похолодало, а пожовклу траву вночі вибілював сріблястий іній, мишеня з поля перебралось до сараю.
Там і солома для кубельця, і корова з козою, щоб свіжим молоком напоїти.

Пухнастий рудий хвіст прикривав блакитні очі.
Рудько сидів на порозі хати і... боявся ступити на сніг.
Біле покривало виблискувало коштовним камінням у сонячних променях.
- Іще разочок! Ще раз!
Кіт розвернувся у бік, звідки чулися голоси.
Двоє мишенят видерлися на присипаний сніжком паркан.
- Ми ще в цю кучугуру не стрибали!

Білячок прокинувся від дивного сну: наснилось йому поле широке, як він пшеничні зернята в борошно молов і хліб пік.
Та так малий цей запах гостро відчув, що вранці, поки батьки ще спали, побіг аж до кухні. Там пахло пиріжечками.
"М-м-м, смакота!"
Гострий чорний носик поніс малого до печі, де на деку рум'яніли пиріжки.

Та купання у калюжі не пройшло для Рудого безслідно.
Цілу ніч миші слухали, як десь у будинку чхав кіт.
Білячку і Мишастику навіть трішечки соромно стало. Це ж частково через них Рудий у на вулиці скупався.
Наступного дня кожне "апчхи", почуте за стіною, змушувало голови коричневого і білого мишенят хилитися все нижче.
Першим схопився Білячок:

Почало холодати.
На деревах пожовкло листя, а в коморі з'явилось багато банок з заготовками на зиму.
Тепер Рудий сидів головним чином у хаті, бо він не любив осінь з дощами.
Тому й мишам було непереливки. Ні на кухню за харчами збігати, ні по коморі пошастати.