Пори року

Весна вперше йшла по землі після відпочинку.
За її ногами де-не-де залишалися острівки колись білого снігу.
- Весно, Весно, А чого ти лишаєш ці клаптики? - спитало Зайченя.
- Щоб підсніжника і проліском добре було рости.
Далі за Весною з'явилися дрібненькі зарості зеленої трави.
- Веснонько, а навіщо ці зелені клаптики? - не відставав вухастик.

Сувора Зима помішувала у казанку вариво.
Додавала туди то жменьку інею, то ложку хуртовини.
Потім дмухнула колючим північним вітром:
- Готовий!
Горностаї, полярні сови, північні олені блукали поруч.
Вони цілий рік чекали цього вечора, коли Зима перед тим, як йти між люди, напоїть їх своїм тягучим напоєм, що пахне водночас медом з молоком і морозним ранком.

Осінь повільно йшла лісом. Разом з сонцем золотила коси вербам і берізкам. Горобина та клен ще здалеку побачивши красуню вбрали червонувато-руді сукні.
Раптом вона побачила вогнище.
- Оце непорядок! Хто вогнище посеред лісу палить?
Але не встигла красуня розсердитися, як побачила поруч біля ліщини трьох діток.
А за кілька кроків від них батьки гриби шукають.

Жила була на світі красуня Весна. І мала вона трьох синів. Найстарший , Березень був добрим та лагідним.
Він дуже любив поспати . І цим користалась злюка Зима. Вона то озерце заморозить , то снігу притрусить .
Одного разу Березень прокинувся від того що він замерз. Обдивився довкола, і засмутився.

Пройшла осінь, залишаючи землю обсипаною жовтим, коричневим та багряним листям, залишаючи хмарне небо і голі поля.
Тільки Чарівниця Зима легкою ходою йшла землею. Де ступить, легкий іній залишить. До якої гілочки торкнеться, там легенький пушок залишить, на яку водичку дмухне, там тоненьку кригу залишить.
Вже і ведмеді з їжачками сплять у лісі, зайчики теплі білі шубки одягли, а Снігу нема.