Феї, гноми і домовички

Цього гномика назвали Мишем із двох причин: він любив сіре й був не більше мишки, а ще, так як постійно грався й ходив усюди з братами й сестрою, бо ж найменший, постійно казав "ми ж".
Та цього ранку Миш прокинувся пізніше за всіх, коли їхня садова хатинка вже була пустою.

Двері до бібліотеки розчахнулися, наче ворота чарівного замку.
Всередину увірвався легкий весняний вітер, що приніс ніжний квітковий духмянець.
Двоє відвідувачів, які ходили поміж стелажами здивовано переглянулися адже нікого не побачили ні на порозі, ні біля бібліотечної кафедри.
- Що за нечисть?!

Велетень Незграбко йшов до свого друга гномика Скромка.
Він жив високо на горі. І до його хатинки велетню треба було пройти крізь ліс.
Біля лісової стежини росла молоденька сосна, яку Незграбко не побачив і зламав гілку.
Пощастило, що до друга залишалася рукою подати, і решта лісу вціліла.
- Скромку ти де? Ми ж мали разом гуляти!

- Чуєте музику?
Фея Любов глянула на сестер, але всі вони продовжували займатися своїми звичними справами.
- То тобі щось вчувається, - поправила окуляри Мудрість.
Але в наступну секунду музика стала голосніша і всі кинулись до вікна.
- Музика!
Поруч з будиночком на дереві ніколи не було чути музики досі.
Коли лісові феї відчинили двері, на порозі стояла вона.

Ох і Ех сиділи обабіч пенька. Вони чекали свого чаю, який заварювали повітруля Люта і мавка Диво на лісовому вогнищі.
Потерчат до нього не пускали, бо вони, неначе метелики, щоразу кидаються у вогонь.
Але малюки-світлячки ще звечора взяли свої улюблені горнятка зі шкарлупи горіхів ліщини, назбирали запашної м'яти і малини, липи та дикої вишні.