Мишенятко-пустун

Якось, коли Білячок виглянув на залите весняним сонцем подвір'я, він побачив незнайоме мишеня.
Швиденько, щоб не бачив кіт, мишеня вибігло, схопило за лапку гостя і затягло його аж до нірки.
І тільки тоді він добре роздивився гостя.
Мишеня було трішечки більше за нього. І коричневе.
-- Привіт. Я Білячок, а це наша нірка.

Маленьке мишеня сиділо знову у нірці.
До комори зачастив кіт Рудько. Господиня залишила тут глечик із сметаною, а двері рудий хитрун вже давно навчився відчиняти.
Тільки, от біда, Рудькова голова не пролазить до глечика. Та й язик не такий довгий.
А запах. Цей аромат наче запрошує кота підійти ближче і посмакувати.

Вже кілька днів у коморі так смачно пахло.
Мама-мишка казала, що наближаються великі і довгі свята, тому господиня готувала багато смачних страв.
Білячок навіть вночі спати не міг - запахи були такими апетитними, так манили малюка за собою, що він не втримався.
Була ніч. У вікно комори зазирав місяць. Він навіть нахмурився, як побачив біле мишеня, що бігало довкола мисок з наїдками.

У нірці за коморою одного старого будинку жило сімейство сіреньких мишей.
Господар дому був чоловіком добрим, тому, хоч і мав кота, тримав його на вулиці, мишоловок для сіреньких не ставив. Але й сиром не годував.
Так ось. Нещодавно у нірці з'явилось ще одне мишеня. Його шерсть була чомусь білою-білою, а носик - дуже довгим.