Звірята

Білка Хвостуля виглядала з дупла. Дятел Стук (місцевий метеоролог) вже два дні тому обіцяв сніг, а його все нема і нема.
- Знову сніг виглядаєш? - спитала мама.
Попри неї малеча вже тричі бігала до входу за ранок.
- Летить! Летить!
На порозі з'явився якийсь зелений пернатий незнайомець.
- Мамо, це сніг?
- Нема ще снігу, - відхекався непроханих гість.

Місяць вже круглобоким яблуком впирався на верхівку сосни, коли з дупла вилетіла сова. Вона вже встигла поприбирати вдома старий мох і кілька випадково впалих листків, перевірила своїх малих совенят, що клубочками ганяли ляльку совку в своєму закутку, і аж тепер вибралася з дому.
Але що це?
Навпроти неї летіла незнайомка. Таких літунів сова тут не пригадує.

Зависло. Погожий зимовий, хоч і короткий день, змінився паспортними сутінками.
Сірі хмари, такі важкі що ось-ось розплачуються, зібралися над селом.
Старий пес Чубай дивився на небо і завивав.
Він не любив холоду. Кістки вже давно нили на зміну погоди. І ніяка стара ковдра не зігрівала.
У-у-у!
До пса доєднався ще й вітер.
І тут під протяжну пісню цих двох пішов сніг.

На великій крижині арктики сиділа сім'я білих ведмедів. До мами пригорталися двоє ведмежат. А тато-ведмідь оберігав їх, час від часу прогулюючись.
Великий місяць уже пустив крижану доріжку до горизонту.
- Яка гарна місячна ожеледиця, - сказала Білявка.
- От би пливти аж до того дивного возу з зірок, - мрійливо додав Біле Вухо.
Ведмедиця уважно глянула в той бік, куди дивилися діти.

Того ранку Буня пощастило. Тільки господиня відчинила двері до сараю, як мале розігналося і пронеслося повз її ноги на вулицю.
Воно мріяло про те, щоб побачити двір, місяць - від самого народження.
Але що далі?
Поруч з дверима курчата дзьобають зерно.
- Обережно! Ко-ко!
На Буню розправила крила квочка Дуся. І мале поросятко понеслося далі в двір.
- Няв!