Сніг лапатий і пес чубатий

Зависло. Погожий зимовий, хоч і короткий день, змінився паспортними сутінками.
Сірі хмари, такі важкі що ось-ось розплачуються, зібралися над селом.
Старий пес Чубай дивився на небо і завивав.
Він не любив холоду. Кістки вже давно нили на зміну погоди. І ніяка стара ковдра не зігрівала.
У-у-у!
До пса доєднався ще й вітер.
І тут під протяжну пісню цих двох пішов сніг.
Він летів великими пухнастими сніжинками майже до землі, а там його підхоплював вітер і починав кружляти в танку.
Час від часу якась сніжинка не витримувала круговерті і вилітала, щоб впасти на землю, на дерево, дах будинку.
Ось одна сміливиця сіла на лапу Чубаю.
Ух, яка гарна! Гав-гав! Але ж ти розтанеш!
Поки він струшував із лапи сніжинку, на спину їх ще кілька.
Завиляв пес хвостиком:
Так багато! Ви краще землю вкривайте, а не мене!
У-у-у! - погодився з ним вітер і поніс сніг подалі.
Після такої невеликої зарядки Чубай аж втомився, тому пішов у буду спати.
А сніг все йшов і йшов.
Прокинувся вранці пес - вийти з дому не може.
Довелося сніг відкидати. Вже й забув як вчора сніжинки рятував.

© Марія Солтис-Смирнова