Велика Ведмедиця і місячна ожеледиця

На великій крижині арктики сиділа сім'я білих ведмедів. До мами пригорталися двоє ведмежат. А тато-ведмідь оберігав їх, час від часу прогулюючись.
Великий місяць уже пустив крижану доріжку до горизонту.
- Яка гарна місячна ожеледиця, - сказала Білявка.
- От би пливти аж до того дивного возу з зірок, - мрійливо додав Біле Вухо.
Ведмедиця уважно глянула в той бік, куди дивилися діти.
- То - сузір'я Великої Ведмедиці. Або Великий Віз.
- Мамо, а що робить ведмедиця аж на небі? - четверо допитливих оченят дивилися на неньку.
- Колись дуже-дуже давно, коли Земля була вкрита льодовиками. І місяцями її сковувала ожеледиця, тут теж жили білі ведмеді. Але якось одне ведмежа загубилося. Його мама пішла шукати. Довго-довго її не було. Так довго що дехто навіть забув про їх існування. Але якось на небі з'явилися два сузір'я: Мала і Велика Ведмедиці. Кажуть, що вони такі один одного знайшли - десь високо у небі, між зірок.
Ведмежата сильніше пригорнулися до мами. Їм взагалі перехотілося пливти отою місячною доріжкою аж за горизонт.
Але сузір’я на небі миготіло: “Все добре. Лише підростуть і світ за крижиною вас чекає”.

©Марія Солтис-Смирнова