Киця Мартуся і поросятко Буня

Того ранку Буня пощастило. Тільки господиня відчинила двері до сараю, як мале розігналося і пронеслося повз її ноги на вулицю.
Воно мріяло про те, щоб побачити двір, місяць - від самого народження.
Але що далі?
Поруч з дверима курчата дзьобають зерно.
- Обережно! Ко-ко!
На Буню розправила крила квочка Дуся. І мале поросятко понеслося далі в двір.
- Няв!
Воно й не зрозуміло, що смикнулося під ратичкою. Аж поки перед очима не побачило гострі кігті.
- Ой! Хро!
Вушка прикрили оченята. "Тепер я знаю, нащо вони мені такі довгі," - зрадів Буня.
Кицька подивилася на перелякану малечу.
- Та не бійся. Не дряпну. То я з переляку. Новенький? Я тобі все покажу. Але трішки пізніше. В тебе зараз коліна трусяться. Тож повертайся до мами.
- А ти хто?
- Осередок спокою цього двору - кицька Мартуся.
І вона провела поросятко до сараю.
- До зустрічі.

©Марія Солтис-Смирнова