Горішки для білочки

Білочка Рудка стояла на порозі власної комори. Вона подивилася вправо і вліво, та з несподіванки аж сіла.
Білочка була впевнена, що у них з бабусею повно запасів до літа. Але в коморі було пусто. Руденька похнюпилася спочатку. А потім принюхалася: пахло свіжою тирсою і вологою землею.
Неподалік від комори жили миші. Ох і пустотливі малята.
Побігла Рудка туди, і бачить як найменше мишеня Шило горіх до домівки котить.
- Тітко Манько! Тітонько! - покликала білочка господиню.
- Що трапилося, дорогенька?
- Ваші мишенята наші горіхи забрали.
Круть, Верть і Шило теж вийшли з домівки.
- То не ми!
- Ми по коморах не лазимо!
- Ми ж не знали!
Білочка дивилася на розгублених мишенят, то вже й сама розгубилася.
- Ми пішли вранці гратися у хованки. Я постукав по старій липі, а вона й тріснула.
- А звідти як посипалися горіхи!
- То ж не буде добро пропадати - ми їх додому забрали.
Мишенята розказували про ранкову пригоду. Але як повернути горішки - не знала.
- У тому пеньку сухо. Влаштуйте нову комору там, - запропонувала миша. - Я кілька горішків на пиріг залишу. А решта мишенята повернуть.
Рудка не знала, як і дякувати. Добрі сусіди - найбільша цінність у лісі.
- Дякую вам!
І щаслива побігла додому, розказати бабусі про нову комору.

© Марія Солтис-Смирнова