Киця і сонячні зайчики

Пройшло вже кілька місяців. Маркіза з незграбного кошеняти перетворилась в хорошеньку кішечку, яка любила попустувати - то цибулю з кульочка повитягує, і ганяє її по кухні, то на стіл залізе (звідти так смачно м'ясом пахне).
От одного вечора, коли господині не було вдома - вона кудись поїхала,а Лисичка гралася з татком, на стіні з'явилось якесь дивне світло.
"Що це?" - подумала сіроманка.
Вона голосно нявкнула, вигнула спину дугою, хвіст трубою; приготувалась стрибнути...
Але світло зі стіни зникло.
- Тату, давай знову пустимо зайчика. А я його зловлю, - попросила маленька.
Через мить дівчинка бігла до стіни, щоб спіймати те світло.
"Може, й мені половити цих зайчиків."
Тепер на дивне світло було аж двоє мисливців.
Тільки Маркізі ніяк не вдавалось його спіймати.
А от Лисичці кілька разів вдалось спіймати сонячного зайчика, вірніше, його вечірнього брата.
Тоді дівчинка сміялась так весело, що кицька навіть трохи лякалась.
Відтоді сіренька киця і маленька дівчинка іноді ввечері разом полявали на світло, яке називали "сонячним зайчиком".

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна