Зіронька

У темному вечірньому небі ще поки що було тихо. Сонечко лише встигло сховатися за обрій, тому зіроньки - і великі, і малі, неохоче прокидалися в своїх ліжечках, солодко потягуючись.
Місяць, а сьогодні він був круглий, як свіженька паляниця, виглянув зі своєї хатинки, взяв свою сурму...
- Пора на небо! - почулось з однієї зоряної хатинки.
- Ой, а де це моя сукня з рожевими блискітками?! - роздалось у сусідньому будиночку.
Зіроньки так не любили квапитись.
Їм же треба гарно виглядати!
Та ось, малу-помалу небо почали прикрашати сяючі мешканці.
Кожна зіронька мала своє місце.
Але, коли всі зірки вже вийшли на небо, там залишилась одна пуста дірочка.
- А кого немає? Хто загубився? - спитав Місяць.
Поки всі зіроньки яскраво освітлювали землю, старший брат вирушив на пошуки.
Круглий Місяць заглядав у кожну хатинку, але не бачив ніде зірочки.
Аж, поблизу горизонту, він почув плач. Тихенько підкрався братик Місяць.
На хмарині поблизу домівки Сонечка сиділа найменша зіронька.
- Чого ти плачеш, сестричко? - спитав брат. - Та й чого на небі не з'явилась?
- Я така маленька, що мою відсутність важко помітити. Та й людям від мене мало користі - моє світло дуже тьмяне.
- Сестричко, повертайся зі мною до всіх, - попросив місяць.
А по дорозі він розказав зірочці історію:
Колись дуже давно, коли небо вдень прикрашало лише сонце, а вночі не світило жодної зірки, коли навіть не було місяця, люди після заходу боялися виходити на вулицю. Ніхто нікуди не їхав і не плив, бо як у темряві знайти дорогу дуже важко.
Тоді найстарший з людей попросив у сонечка допомоги: посвіти мені дві ночі, щоб я доїхав до сина. Несила мені вже самому жити.
Сонце вислухало старого:
- Я цілий день працюю - пригріваю землю, освітлюю дороги. І втомлююсь до вечора. Але тобі допоможу. Я попрошу у неба собі помічника - щоб вночі він світив.
Того ж вечора з'явився місяць.
Старий бачив дорогу, тому йшов уперед.
Але вітер нагнав хмари, і вони заховали нічне світило.
Чоловік засмутився, але не втратив віри:
- О, небо, подаруй мені хоч малесеньке світло, щоб я бачив дорогу.
І відразу ж вгорі засяяли зорі. Не одна, і не дві.
А відразу ж десяток.
Це були перші - самі великі зірки.
Тільки світили вони з одного боку неба.
Вітер і туди хмарину приніс.
Старий сів на узбіччя дороги.
Дивлячись на відчай чоловіка, Місяць попросив у неба ще зірочок.
З кожною хвилиною над подорожнім з'являлась нова зірка. І вже скоро він рушив у дорогу.
Поруч з великими зірками мерехкотіли і маленькі, ледь помітні. Але їх було так багато, що їхнє світло не поступалося за силою і Місяцю.
- От бачиш, якщо б усі маленькі зірочки не повиходили вночі на небо, ніч здалася б набагато темнішою.
Маленька зіронька якраз стала на своє місце, коли Місяць закінчив розповідь.
Але трапилось диво: світила вона набагато яскравіше, ніж ввечері.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна