Чого горлечко болить?

Почалась зима.
Маленький Павлик сидів перед віконцем і дивився, як падає перший сніг.
Завтра вони з мамою підуть гуляти.
А зараз вже пора пити молочко і лягати спати.
Хлопчик зустрічав сонечко посмішкою.
- Мамо, пішли гуляти! - закричав малюк.
- Ти тільки прокинувся. Ще треба вмитися і поснідати, - лагідно відповіла матуся, обіймаючи синочка.
Павлусь вмився, поїв кашку, і пішов одягатися з мамою.
Колготочки одягались просто, а з кофтинки пальчики не вискочили, поки малюк не склав їх у кулачки.
Через кілька хвилин і рукавички з шарфиком були на місці.
- Йдемо? - спитала матуся.
Хлопчик кинувся до дверей.
А на вулиці все біле.
"Як цукор!" - подумав Павлик.
Він набрав цілу жменю снігу, і запхав до рота.
"Але не солодкий. Хоч холодний, як морозиво".
І наступна порція білого снігу поспішила до дитячого ротика.
- Синочку, не їж сніг. Буде горло боліти.
Та хлопчик не звернув уваги. І, поки мама йшла ззаду, біг вперед, згортаючи рукавичкою білий сніжок з кущиків.
Час від часу рукавичка потрапляла до рота.
Щоб відволікти малюка від поїдання, матуся показала, як на снігу можна малювати. І не рукавичкою, а паличкою.
Через кілька хвилин білий сніг перетворився на річку. У водичці плавала рибка, а вгорі - човник з вітрилом.
Прогулянка закінчилась швидко, бо сонечко заховали величезні хмари, і знову пішов сніг.
Павлусь вдома добре поїв борщика, запив теплим компотом, та й спати пішов.
Але прокинувся малюк зі сльозами.
- Що трапилось, малесенький?! - спитала стурбована мама.
Хлопчик не міг сказати ні слова.
- Покажи мені горло, сонечко, - попросила жінка.
Воно було червоним.
І чоло хлопчика горіло.
- Тому й просила тебе не їсти сніг, - сказала вона.
Матуся показала Павлику, як полоскати горло, дала малому пити малиновий чай, і попросила полежати. А, щоб він не сумував, читала йому віршики і казочки.
Наступного ранку хлопчик вже міг говорити.
Але гуляти вони не ходили ще кілька днів.
Павлик вже втомився сидіти вдома. Навіть улюблені машинки, які він з татом ввечері пускав наввипередки, більше не радували.
- Мамо, пішли на вулицю, - просив малюк щоранку після сніданку.
- Добре, - почулось якось.
Вони обоє швиденько одягнулись, і вийшли за двері.
Сонце перетворило свіжий сніг у коштовне каміння, на небі не було жодної хмарини.
Хлопчик слухняно йшов з мамою за ручку.
- Давай помалюємо, - запропонував він.
Мама посміхнулась і взяла до рук паличку.
А Павлик більше не їв сніг. Йому не хотілось хворіти і сидіти вдома.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна