Про дівчинку, яка сильно боялась темряви

"Як добре було спати у мами під боком", - думала маленька Яночка.
Але сьогодні її переселили в іншу кімнату. Януся ще не вміла розмовляти, але так радісно сміялась, побачивши стіни з намальованими ведмежатами і їжачками, що батьки зрозуміли: кімната їй сподобалась.
Але тільки на вулиці почали збиратися сутінки, як маленька прибігла у спальню до мами і тата.
- Що таке, сонечко? Тепер ти спатимеш у своїй кімнаті.
- А-а-а-а-а! - тільки сказала Яночка.
І тут батьки зрозуміли: доця боїться темряви. Вона ж ніколи не залишалась сама, як сідало сонце.
Але тато швиденько заглянув у комірчину, і за мить у його руках з'явилось маленьке світло.
- Це твій новий друг. Його звуть Ліхтарик. Він оберігатиме тебе від темряви, - промовив татусь, віддаючи дівчинці маленьке світло.
Вона погодилась спати у новому ліжечку. І більше не боялась темряви, бо у неї був Ліхтарик, який щовечора вмикав своє світло.
Так пройшло вже багато часу.
Одного вечора Януся помітила, що світло Ліхтарика стало меншим.
А, коли вона прокинулась вранці, він взагалі не світився.
- Мамо, - сказала маленька того дня, протягуючи їй ліхтарика.
Матуся спробувала ввімкнути його, але нічого не вийшло.
- Його потрібно відремонтувати. От прийде ввечері татко, і подивиться.
Але Ліхтарик і ввечері в татових руках відмовлявся світити.
Та дівчинка по звичці взяла його з собою у ліжечко. Дарма, що не світить, але Ліхтарик - її друг. А разом веселіше.
Так Яночка перестала боятися темряви.
А Ліхтарик потім татусь відремонтував, тільки доця з ним вже тільки гралась, а ввечері не вмикала.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна