Як сонце з водою у хованки грались

Одного літнього дня сонечко ліниво вийшло з-за обрію і почало свою ходу по небу.
Вночі падав дощ, тому земля була вкрита маленькими й великими калюжами.
Сонечко вирішило подивитись на своє відображення у воді. Але світило воно так яскраво, що у воді, крім світла, нічого не побачило. І від цього яскравого світла сонечко кілька хвилин нічого не могло бачити.
Тому воно вирішило сьогодні не заглядати більше у воду. На шляху у сонечка було кілька озер, швидка гірська річка, у яку воно любило заглядати найбільше, бо можна було побачити себе у маленьких краплинах, які розбивались об камінці і береги. А скільки калюжок залишив після себе пустотливий дощик, який омив вночі землю й подарував їй легеньку прохолоду!
І задумалось сонечко: «Як же обминути всю воду?»
Аж тут ніжний теплий літній вітерець подивився на свого товариша сонечка і запитав:
- А чого ти сьогодні сумуєш сонечко?
- Та от подивилось на себе в калюжу і аж осліпло на кілька хвилин, - поскаржилось воно. - От і думаю, як цілий день сьогодні не заглядати у воду, бо на дорозі у мене і річка, й озера.
- Я тобі допоможу, - відповів вітерець, - ти будеш повільно рухатись, а, щоб не заглядав у воду, я над водою порозставляю хмаринки.
- Хороша ідея! Дякую, друже, - посміхнулось сонечко.
Воно почало веселіше рухатись над землею.
І саме тому, що сонечко перестало сумувати, воно засяяло ще яскравіше. Маленькі калюжки швидко висохли, великі перетворились у маленькі. Спостерігаючи за цим з неба, сонечко більше не переживало, як уникнути води та не дивитися на себе.
Але тут на шляху воно побачило перше озеро. Воно було таким великим, що сонечко знову почало сумніватись, чи вдасться уникнути води. Та з іншої сторони вітерець зганяв до озера хмаринки. Біленькі та легенькі.
Тільки вони побачили воду, як почали роздивлятись себе і чепуритись. Навіть не помітили красуні, що завдяки їм сонечка не видно у воді.
Після обіду вітерець знову допоміг другу перебратись через інше озеро.
Аж на горизонті заблищала ріка. Сонечко поспішило до своєї подруги. Воно так спішило, що й про вітра й хмарини забуло.
Заглянуло у швидку гірську воду… І посміхнулось. Не сліпило очі відображення. Адже більшість шляху вже сьогодні пройдено, втомилось трохи сонечко.
Тут і вітерець хмаринки пригнав:
- Вибач, друже, я не встиг, - тихо промовив він.
- Не переживай, адже я вже не сліплю, - радісно сказало сонечко.
- Як ти ставишся до нічного дощика? - запитав вітерець.
- Краще зроби його ранковим, - попросив друг, - або денним.
- Домовились.
І двоє друзів попрямували до високої гори, яка підпирала небо. Біля неї стояла хатка, де жило сонечко.
А вітер-пустун ще не нагулявся. Він полетів збирати хмари для завтрашнього денного дощика.

Послухати казку в рамках проєкту "365 казок на ніч" можна за посиланням
https://www.youtube.com/watch?v=DMPp9COZcBI

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна