Пелікан-ненажера

Біля одного озера з чистою-чистою водою жив пелікан.
Його дзьоб був такий великим, що туди поміщалось багато рибки.
Тому птах ніколи не був голодним – у нього завжди були запаси в роті.
Так він і звик з дитинства багато їсти.
Згодом пелікан так поправився, що йому важко було долетіти з рибкою до гнізда. Але він продовжував їсти все, що помістилось у великому дзьобі.
І так продовжувалось до того часу, поки не наступили холоди. Навіть озеро замерзло.
Бідний птах кілька днів не міг наловити рибки.
Він встиг за цей час трішечки пострункішати.
Тому одного погожого ранку, коли сонечко тільки торкнулось промінцями землі, а морозець не дозволяв подовше поніжитися у гнізді, пелікан розправив крила і полетів у розвідку.
Його пустий шлунок вимагав смачної рибки, а крига на озері, здавалось, стала ще товстішою.
Птах піднявся високо-високо в небо.
На горизонті виднілися гори. Туди й полетів розвідник.
Біля підніжжя гір теж було озеро.
Але воно не покрилося кригою, бо довкола дзюркотіли джерельця потічки.
«Цікаво, а тут є рибка?»
Пелікан обережно приземлився і підійшов до води.
Вже через хвилинку він снідав.
Але тепер птах вирішив не набирати повен рот здобичі.
Він знову злетів у небо і подався далі.
Повернувся пелікан додому аж пізно ввечері. Та він не даремно літав увесь день. Тепер птах знав, де знаходяться найближчі озера, і яка рибка там водиться.
А ще він більше не їв так багато. Може, за три дні йому знову доведеться летіти кудись дуже далеко?

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна