Сніг і вітер

Того вечора Морквинка дуже переживав за зіпсовані ноги. Яким його побачать завтра малюки, що ліпили сніговита кілька днів тому. Вони щоранку обдивлялись, чи все гаразд. А тут нема пів ноги.
Та гіркі думи забулися, як на ніс-морквину сіла сніжинка. Така маленька, біла та легка. А який гарний у неї візерунок.
Поки сніговичок розглядав крихітну гостю, її сестрички приземлилися і на мітлу, і на капелюха.
А потім як посипало: сотні, тисячі малесеньких сніжинок все летіли і летіли вниз, скриваючи дерева, лавочки, гойдалки, дахи будинків.
І коробку, у якій спав Рудько.
Морквинка вже почав переживати, чи не завалиться від снігу товаришева домівка, як налетів вітерець.
Він пильно оглянув затишне подвір’я, привітався з сніговиком. Той вітру сподобався, але щось було трохи дивне: одна нога нового мешканця двору була покалічена.
-- Не переймайся. Я тобі допоможу.
Вітер позмітав під ноги Морквинці багато снігу. Він дмухав то сильніше, то так легенько, що в повітря здіймались лише дві-три сніжинки.
І зупинився лише тоді, коли обидві ноги сніговичка стали однаковими.
-- Дякую.
Морквинка злегка нахилив голову, поворушив ногою, другою – все добре.
І так зрадів, що, якби на небі погойдувався ріжок місяця, кинувся б у танок. Але побоявся знову пошкодити ногу.
А вранці біля сніговика танцював маленький цуцик, який теж радів цілій нозі свого товариша.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна