Як Капризулька Посміхулькою стала

Жила на світі маленька дівчинка.
Але ім'я її мало хто пам'ятав, бо крихітка любила поплакати, потупотіти ніжками, поверещати. Тому прозвали її Капризулькою.
Мама з татком сильно любили донечку і готові були для неї зробити все-все.
Але що робити, якщо маленька нічого не хоче сказати, а відразу у крик і плач.
Що залишалось батькам: від безсилля щось робити вони сердились, навіть іноді кричали на Капризульку.
Але вона через день чи два знову, нічого не кажучи, плакала і кричала.
Тоді мама пригорнула донечку до себе.
А маленька почала вириватися.
-- Тебе щось болить? -- спитала матуся.
-- Ні.
-- Ти їсти хочеш?
-- Ні.
-- Може, пити?
-- Так.
-- Сонечко, замість того, щоб плакати, краще просто сказати.
-- Добре, -- відповіла маленька.
Тільки через день вона знову ридала.
Мама спиталась:
-- Що таке? Ти голодна?
-- Ні.
-- Гуляти хочеш?
-- Ні.
-- Може, спатоньки підеш?
-- Ага.
-- А чому не кажеш?
Матуся взяла донечку за ручку, повела її у спальню, поклала в ліжечко і заспівала колискову:
Котику сіренький, котику біленький,
Не ходи по хаті, не буди дитятко...
І не встигла вона доспівати, як крихітка вже солодко спала.
Тепер щоразу, коли Капризулька починала плакати і капризувати, тато і мама питались, що таке.
А через кілька днів дівчинка сама вже почала просити, щоб її погодували, погрались з нею або поклали її спати.
Тому замість сліз і криків згодом всі чули веселий сміх маленької.
І її замість Капризульки почали називати Посміхулькою.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна