Ворони і опудало

На тому ж городі, де ріс маленький гарбуз, ближче до хати росли соняшники.
І, як тільки насіння у них дозріло, тиша на городі зникла.
-- Кар-кар, кар-кар-кар! -- розбудило всю городину якогось теплого літнього ранку.
Над жовтою квіткою з великою чорною серединкою билися дві великі ворони, відштовхуючи одна одну крилами.
Цікавий гарбузик, що встиг ледь пожовтіти, але ще міг спритно вигладати з-під листя швиденько покинув місце відпочинку, чим розбудив зверху листочка.
Та на здивований погляд малого зелений друг не відповів -- він цих птахів ще теж не бачив.
-- От злетілися вже, ворони, -- вибігла господиня з хати, махаючи довжелезною мітлою перед собою. -- Геть летіть! Геть!
Птахи-ворони довго не думаючи перестали битися і полетіли.
Та не далеко. Сіли на тин. Вирішили там почекати.
Господиня пішла в хату.
А ворони цього разу тихенько підлетіли до найбільшого соняшника, сіли кожна з іншого боку, і нумо зернятка діставати.
-- Стук! -- гримнули двері хати і перелякані, але ситі ворони полетіли геть.
Цього разу з хати вийшов з мітлою господар. Взяв собі дві довгі-предовгі палиці, стару сорочку зверху на них накинув, дірявого капелюха почепив, встромив між соняшників, ще й мітлу збоку поставив.
-- Маєш стерегти город, -- наказав він, і пішов до хати.
А вітерець нумо гратися з новинкою: спробував капеюха зняти, так через дірочки вилітає, і рукави заплутати не вдалося. Навіть мітла не впала.
Грався так пустун аж до вечора. І через ці пустощі з літаючими рукавами жодна ворона не ризикнула підлетіти до квіток зі смачним насінням.
Хоча гарбузик теж охоронця боявся -- он, який великий. І тінь велетенська. Аж до нього ввечері добігла.
Треба назад під листочок ховатися.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна