Олечка радіє зимі

Почався останній місяць року.

Оля почала сумувати за довгими прогулянками, тому часто дивилась у вікно.

На небі сонечко світило якось тьмяно, навіть своїх діток промінчиків не хотіло відпустити погратися з їхньою новою подругою, навіть саме ніби ховалось від неї за хмарами. А сивих важких хмар у небі було дуже багато.

"Вони, мабуть, чекають ще кількох подруг, а тоді влаштують людям великий снігопад," - подумала бешкетниця.

Морозець розмалював шибку цікавим візерунком. Дівчинка розгледіла на склі і дивовижні квіти з чудернацькими листочками, і пташок на дереві. А там, у куточку, здається, навіть хатка причаїлась.

У парку майже всі дерева скинули своє листя. Тільки могутні старі дуби дзвеніли бронзовими листочками на холодному вітрі. І ялинки причепурились до зустрічі з новим роком.

Маленька мандрівниця якраз збиралась йти гуляти.

Вона одягнула теплу куртку й шапку, взяла рукавички і шарф.

Згадала про санчата.

На подвір'ї Олечку чекали подруги. Вони привітались і пішли в сторону парку. Там можна було покататись на санях біля річки. А на вкритій льодом воді старші катались на ковзанах.

Сонце якраз вийшло з-за хмарки. Мабуть, вирішило все ж привітатися з Олею. Його промінчики поцілували дівчинку у рожеву від морозу щічку.

Дітям аж засліпило очі, бо від яскравого сонця сніг, що легкою периною вкрив землю, перетворився на мільйони коштовних камінчиків. Дівчатка побігли хутко до гірки.

Скільки там було дітлахів з санчатами!

"Треба швидше навчитись їздити на ковзанах," - засмутилась Оля, ставши в чергу до гірки.

Подружки кілька раз спустилися з гірки, а тоді вирушили на пошуки чогось цікавого.

Вони пішли подалі від доріжок. Сніг не був дуже глибокий, тому дослідниці не боялися набрати його в теплі чобітки.

Вони дивилися вгору на дерева, які вбрали чудові білі жупани. От тільки снігу на гілках було багато. Тому, як тільки більше починав дути вітер, то там то тут зверху падала біла каша. Одного разу Оля ледь встигла втекти від такого обвалу.

Раптом на одному з дерев подруги побачили щось руде й пухнасте. Білочка вирішила привітатися з сонечком, яке стало рідким гостем у її домі.

А на снігу неподалік себе троє дівчаток побачили зграю горобців. Їхні лапки залишали такі кумедні сліди на цьому білому покривалі. Поруч з горобцями пританцьовували кілька снігурів з червоними грудочками.

Якась добра людина кинула птахам накришеного хліба. От вони біля нього зібрались.

Мандрівниці-дослідниці попрямували далі. Тут у тиші вони вирішили погратися в сніжки і зліпити снігову бабу. А так як на вулиці був невеликий мороз, дівчатка співали "Морозець, морозець, не щипай нам щічки", та й від сніжок незабаром відмовились.

Снігова баба у них вийшла на славу. На голові замість відра подруги зробили їй зачіску з гілочок ялинки. В руку дали добру палицю через відсутність мітли, а замість носа примостили шишку, що її знайшли неподалік.

Задоволені роботою, дівчатка почали збиратися додому.

А з хмар тим часом на землю почали падати маленькі сніжинки.

Вони заворожували Олю. Одна була схожа на маленьку кульку, інша нагадувала небесну зорю, а третя мала таку дивну форму, що дівчинка захотіла її намалювати.

Поки подружки дійшли до будинку, здійнявся вітер, а легкий снігопад перетворився на сильну завірюху.

Олечка сиділа в себе у кімнаті й малювала зиму. А сніжинки на папері мали таку ж чудернацьку форму, як і ті, що падали за вікном.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна