Треба їсти

Аніта знову встала з-за столу не поснідавши.
-- Доцю, не виростеш! -- попередив татко, який сьогодні лишився на господарстві разом з крихіткою.
-- Не хочу, -- і манюня склала ручки перед собою, ще й губки надула.
--А якщо животик розболиться?
Та дівчинка вже не слухала, вона спішила у дитячу, до іграшок.
Погравшись, погулявши з татком на майданчику, спостерігаючи за кицьками, які під будинком по черзі то гріли на сонечку животики, то перегони влаштовували, татко з донечкою прийшли додому.
Матуся саме розлила по тарілках борщик.
Аніта сіла за стіл. З'їла ложок 5:
--Я наїлась!
-- Мало, -- сказала матуся. --Давай ще трохи.
Але дівчинка вже була в дверях і повертатися не збиралась.
Батьки переглянулись і пішли вкладати малечу спати.
Вечеря, сніданок, обід, підвечірок все йшло за одним сценарієм: їсти маленька не хотіла.
Навіть на фрукти не дивилась.
Пройшло кілька днів. Вона разом з бабусею вийшла на вечірню прогулянку і зустріла Толю -- свого сусіда. А він так виріс, що крихітка, яка ще місяць назад була однакового з ним росту, зараз виявилась на голову майже нижчою.
Навіть коти, здавалось, діставали їй до плеча. Вони дивились на Аніту з засторогою: " не чіпай наших хвостів, бо ми будемо захищатися!"
Хоча дівчинка до цього ніколи не тягала котячих хвостиків. Ці тваринки їй подобались і вона просто їх гладила.
Аж тут до неї ще й сорока підлетіла. Велика така. Блискітку на сукні побачила, думала відірвати і не змогла. Але з упертості не відпустила, потягнула маленьку за собою.
--Бабусю! --закричала Аніта.
Від лавочки бабця прибігла і налчкала пташку.
--Чогось всі підросли. А я ні, -- засмучено прошепотіла крихітка.
--Бо їж мало. Ми ж тобі казали, що рости перестанеш так.
Аніта повернулась до бабусі:
--Щось я зголодніла. Пішли додому обідати.
З того часу дівчинка їла нормально. Все, що мама на тарілку клала. Чи майже все.
І швидко виросла, а собаки, коти і сороки з воронами її більше не лякали.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна