Хто мало знає, з тим всяке буває
У сорочиному гнізді метушня.
Мама-сорока своє єдине пташенятко будить:
--Прокидайся, Довгохвостику, до школи спізнишся!
Малюк повернувся боком, втягнув шийку сильніше та й спить далі.
--Прокидайся, синку! Як же неуком бути? Треба в школу ходити.
А той спить.
На великому дубі в цей час зібрались усі пташенята. І маленькі і більші уважно слухають вчительку Сову:
-- Літати високо краще, ніж летіти низько. Махати крилами треба швидко. Ось так!
І з дерева знялась спочатку вчителька, а потім і учні.
-- Тільки пам'ятайте, що сильний вітер і дощ краще перечекати на землі. На сьогодні урок закінчений. А завтра ми будемо вчити, як розпізнати сторони світу, дізнаємось прикмети, що нам у цьому допоможуть.
Пташенята неквапливо порозлітались по домівках, а вчителька почала готуватися до сну. Сови ж вдень сплять.
Сороченя прокинулось аж тоді, коли сонечко заглянуло крізь листя липи, де було гніздо.
Пташеня солодко потягнулось і вилетіло шукати собі сніданок -- батьки вже бавно подались кудись.
Та стало спекотно, і всі жучки кудись поховались.
Як дістати гусеничок з-під листя і кори маля ще не знало (цього у школі ж навчають, а туди так рано треба вставати).
Та Довгохвостик побачив червоні ягідки, що дуже гарно пахли , і поїв їх.
Тільки чорниця була ще зеленою, тому у пташенятка заболів животик.
Добре, що він долетів до гнізда і батьки швидко повернулись. Матуся принесла якоїсь чудодійної травички, після якої перестало все боліти.
--От, якби вранці встав, то б нормально поснідав, ще б щось корисне дізнався у школі.
Але пригнічене сороченятко розвернулось в другий бік і заснуло.
Наступного ранку, коли сонечко тільки виглянуло з-за обрію у сорочиному гнізді знову намагались підняти школярика.
І знову невдало.
А сова розповідала і про сонечко, мох, листя, як знайти північ чи південь і багато чого ще.
Як тільки Довгохвостик прокинувся, сонечко кудись поділось, а сильний вітер пригнав великі хмари.
Та голодне пташеня вилетіло з гніздечка. Його відразу підхопив вітер. Спочатку малому навіть сподобалось, але, коли він зачепив крилом гілку сосни, а хвоста занесло аж на стовбур дуба, стало не до сміху.
І тут ще й дощ почався. Ще й не мілкий і теплий, а холодний, з важкими великими краплями.
Вже й пір'ячко намокло. І летіти нема сили. Але й перечекати погоду ніде.
Якось сіло сороченя на ялиночку, притулилось до стовбура і сидить.
Вітер втомився, ліг на галявині біля струмочка та й спить.
Хмарка виплакала всі свої сльози та й полетіла до озера за лісом, красою своєю у воді милуватися.
А Довгохвостик підсох, і хотів уже додому летіти, аж глянув довкола -- і нічого знайомого не побачив.
Злякався малюк.
Аж тут дивиться, білочка горішки з шишки вибирає.
-- Тітонько білочко, чи не допоможете мені? Мене вітром сюди принесло. І дороги додому я не знаю.
--А де ж ти живеш?
-- На липі.
--Ну, лип в нашому лісі небагато. Одна аж на узліссі. Там дятел -- лісовий сторож живе. Ще одна па півночі, неподалік від галявини, де Сова вранці уроки проводить. А ще...
--Ні-ні, мені якраз ось туди й треба.
-- То й лети. Вас же у школі вчили, як північ знайти.
І не встигло сороченя сказати, що воно до школи не ходить, бо вранці полюбляє поспати, як Білочка вхопила шишку і побігла геть.
Злетіло воно високо-високо, щоб роздивитись, де галявина і рідна липа. Та знов біда -- галявин у лісі дві, а як виглядає липа здалеку, пташеня не знає,
Аж тут воно побачило у небі дві цятки. Вони летіли прямо на нього.
Вже через мить Довгохвостик упізнав маму-сороку з її подругою.
--Матусю! Я заблукав! І так злякався!
Сорока погладила сина по голівці, обійняла його міцно-міцно:
-- Летімо додому.
Вже вдома, коли сороченя розказало про всі свої пригоди і смачно поїло, воно сказало:
-- Вже час спати. Бо вранці треба йти у школу. Там можна стільки цікавого й корисного дізнатись.
З того часу Довгохвостик не лише рано прокидався, а й у школі став найстараннішим учнем.
© Солтис-Смирнова Марія Петрівна