Про рудого кота

Жив у одному селі кіт. Рудий і гарний був молодим. Мишей добре ганяв, за що його сметаною пригощали і за вухами гладили.
Та час минав.
Кіт погладшав, мишей поменшало, а сметаною Рудого теж перестали балувати.
Аж тут у сусідів, куди він за мишкою погнався, біля псячої буди миска з кашою стояла. І ТАКИЙ звідти запах йшов.
Рудий і про мишу забув, і про сметану.
Спам'ямався, коли половину каші вже з'їв.
"Так у них же собаки не було, цуцик ще місяць назад зашубився," -- подумав хитрий кіт і продовжив ласувати.
Тепер щодня він прибігав до сусідів покуштувати щось смачненьке. То юшку з кісточкою, то рибку смажену поїсть.
Ще ледачіший став Рудий -- наїстися має де, мишей ловити нема бажання.
Але... одного ранку все змінилось.
Сонечко ніяк не виглядало з-за хмар, пропускаючи крізь щілини лише крихітні промінці.
Сіренький горобець пострибував поруч з курником, вишукуючи забуті вчора зернятка.
"І як таку легку здобич не впіймати,"-- подумав рудий кіт.
Він кинувся вперед, але пташина полетіла в бік сусідського подвір'я.
"Заодно і поснідаю!"
Рудик помчав слідом, але, побачивши мишку з ковбаскою, про горобця геть забув.
--Гав! Гав!
Кіт розгубився навіть.
З буди вибіг собака вдвічі більший за нахабного гостя.
--То це ти мені їжу крадеш, допоки я господарство вранці обходжу? А ще сусід. Забирайся, щоб я більше тебе не бачив на своєму подвір'ї, бо познайомишся з моїми зубами!
Рудий спробував пустити в хід кігті, не хотілось йому без ласощів лишатися.
Але собака загарчав, гавкнув, і той з переляку втік.
З того часу ненаситного гостя пес Вірний більше не бачив. А його миска чекала господаря лише повною.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна