Жив був смітник

В зеленому парку, на головній алейці між дерев поруч з лавочкою встановили смітник.
Металева урна поки що сяяла чистотою на сонці.
Тьотя-прибиральниця застелила його сміттєвим пакетом, щоб легше було сміття діставати і рушила далі прибирати паркові алеї.
Спочатку до блискучого і нового прибіг собака -- понюхав, лизнув... і побіг вперед.
За ним йшов господар, тримаючи в одній руці поводок, в іншій -- залишки цигарки. Її й кинув до нової урни.
Цигарка ще тліла, тому й пакет загорівся.
Зовсім скоро він загас, але місцями прилип до смітника.
Та й смітник, бідолаха, обгорів трохи.
Підбігли сюди дві панянки з печивом та соком. Посиділи, погомоніли. А, коли викидали сміття, не дивились. Тому коробочки біля урни залишились.
Аж тут недалеко прибігли кілька дітлахів з крейдою.
Сіли поруч з лавочкою (там трішки пізніше їхні матусі присіли відпочити) і малюють. Хто човника на воді, хто сонечко і дерева, а хто великого джипа.
Набридло малюкам малювати, тут же в класики почали грати, витерли ручки серветками -- а до смітника через упаковки від соку й печива дістатися не змогли, кинули поруч.
Зовсім похнюпилась урна -- мало того, що зсередини брудна, сміття й зовні стільки, що незабаром її видно не буде.
Та звечоріло, парк опустів, і втомлений першим днем смітник, заснув.
Вранці його розбудив незнайомий гуркіт.
Поруч на газоні у всі боки розбрискувалась вода, а по алеї їхав сміттєвіз.
Тьотя-прибиральниця спочатку зібрала сміття поруч з урною.
Навіть протерла боки, що ті знову засвітились у сонячному промінні.
Та тільки вона спробувала дістати пакет зсередини, як той геть розвалився.
Жіночка акуратненько діставала все розсипане, розлите. Де-не-де і щіткою махнула, щоб почистити смітник, тоді постелила новий пакет, поправила і рушила вперед, наспівуючи.
Але за якусь годину піднявся вітер.
Він хотів забрати з смітника пакет, та хазяйновита прибиральниця добре його одягла.
Небо вкрили важкі сірі хмари і почався дощ. Крапля за краплею падали на землю, обмивали листя на деревах і струмочком котилися вниз.
То там, то тут утворювались калюжі.
Неприкрита урна теж була до половини залита водою.
Поодинокі відвідувачі парку кудись поспішали і поспішали...
Та раптом до смітника кинули клаптик паперу.
Той спочатку, наче кораблик, плавав з краю до краю, але, коли змок, пішов на дно.
Дощ припинився аж вночі. Хмари розійшлись і небо, засіяне зірками, запрошувало землян до сну.
Тільки моркому смітнику не спалось.
Ранок підкрався непомітно.
Вже знайома тітонька вилила воду, поправила пакет, сонечко засяяло, висушуючи і зігріваючи...
Аж тут тишу порушили троє молодиків. Голосно розмовляли, ще голосніше сміялись. Пташки злякано позлітали з дерев, шукаючи тиші, кудись полетіли.
Хлопці рушили до лавочки, пострибали на ній, тоді разом підійшли до доволі нового і пустого смітника, вдарили його ногами.
Та так сильно, що йому захотілось плакати. Навіть кут відламався.
Пораненого, втомленого смітника тьотя-прибиральниця зняла.
Згодом приїхала машина, на яку його поклали. І повезли...
У приміщенні були люди, щось іскрилось.
Урну спочатку поклали збоку, а тоді почали нагрівати і склеювати.
І, коли її цілу відклали вбік, можна було й поспати.
А прокинутись серед співу пташок у рідному парку було великою радістю.
Над смітником прикріпили дашок, щоб не заливав дощик.
А збоку намалювали ротик і дописали: "Я хочу їсти -- нагодуй мене".
З того часу всі відвідувачі парку старанно годували смітничок.
І парк став ще чистішим.
А наш маленький герой відчував свою потрібність.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна