Часник--отаман

У одній з грядок, десь між кукурудзою і полуницею, глибокр-глибоко сиділи часнички.
Спочатку маленькі, потім почали підіймати свої листочки до сонечка.
Їх то било вітром, то мочило дощем, то гріло сонячними промінчиками, а вони собі росли й росли.
Вже й півліта минуло, часничини сили набралися, корінці глибше пустили, але листячко їх позасихало. Лише стебла з насінням ще зеленіли.
Вирішила господиня часник викопати.
Замість сапки взяла вили, щоб землю підняти, дістала великого кошика і пішла до грядки.
Смикнула вона скраю часничину, а та не піддається.
Підняла вилами землю -- легко дісталась.
От на одному стебельці метелик сидів.
"Не буду поки що його чіпати," -- подумала жінка і пішла далі грядкою.
Вже й увесь часник витягла, крім того одного, втомилась.
"Дай, -- думає-- витягну, та й відпочину."
І метелик вже полетів.
Взялась вона за стеблину -- часник не піддається.
Схопила вили -- еге, де там.
Пересунула під рослинку, припідняла ще раз. Важко йде. Аж ось почула, як коріння рветься.
За мить часник був у її руках.
Та то був справжній отаман -- чуб у нього найвищий і найзеленіший, корінець-борода -- найдовший, а голова -- найбільша.
Так і поклала його найпершого газдиня сушитися.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна