Баба снігова

На засніженому подвір’ї кипіла робота.
Там два братика Ілля і Мишко ліпили сніговика.
На руках рукавички, шиї ховаються у теплих шарфиках, але Морозець пощипує за щічки і носики.
Куля більша, куля менша, снігові руки і ноги, стара татова шапка впала просто на чоло. Ніс-морквинка зайняв своє почесне місце серед обличчя, очі-вуглинки, опинившись з боків, наче відразу обдивилися все довкола.
Лише рота ніяк не вдавалося зробити. А так хотілось, щоб їхній новий товариш усміхався.
-- А ви йому горобиновими чи калиновими ягідками викладіть, як у легенді, яку недавно читали, -- запропонувала мама, коли діти прибігли зігрітися теплим какао.
Хлопчики так зраділи, що навіть не доїли мамин пиріг – відразу побігли на вулицю, захопивши з вази у вітальні калинове гроно.
-- Замість сніговика баба снігова вийшла, -- сказав Іллюша Мишку, коли усміхнений червоний рот був на місці.
-- Треба їй хустку на голову або волосся, -- продовжив братик.
Тому обидва, як тільки опинилися вдома, попросили у мами клубочок непотрібних ниток.
-- І навіщо вам? – спиталась посміхаючись матуся.
-- На волосся нашій сніговій бабі, -- мовив Мишко.
Мама вибрала найміцніші нитки.
-- А це нічого, що снігова баба буде з синіми косами? – засумнівалась.
-- Може, навпаки Діду Морозу сподобається, -- відповів Ілля.
І обидва побігли за ножицями.
-- Я буду різати, а ти заплітати, -- запропонував Мишко.
-- Ні, я старший, тому ножицями керуватиму я! – заперечив Іллюша.
Але менший братик тишком-нишком взяв іще одні ножиці і поправляв роботу Іллі. І так захопився, що скочив від несподіванки, коли старший брат закричав:
-- Міша, що ти накоїв, -- і грізно пішов до пустуна.
Та не встиг, бо у двері заглянула мама.
Вона подивилась на обрізки нитки, на винувате личко молодшого сина, на засмучене старшого:
-- Пішли робити парик, -- з посмішкою покликала за собою.
Згодом аркуш паперу, клей і нитка перетворились у гарну чілку спереду і косу ззаду. Кілька ниточок намагалися з неї вибитись. Але невдало -- матуся вміла туго заплітати.
І хлопці побігли на вулицю наряджати свою снігову бабу.
Синьоволоса красуня з розкішною косою нижче плечей озиралася довкола.
Дітвора побігла додому, небо замість блакиті ставало рожево-фіолетовим. А, поміж хмар то тут, то там з’являлись крихітні ліхтарики-зірочки.
І тільки вона подумала, що доведеться сумувати на самоті, як вітер-пустун так сильно подув на розішну зачіску, що парик з'їхав набік, а з коли все таки вирвались нитки на волю.
-- О, нова снігова баба. Та ще з волоссям! – здивувався вітерець.
-- Але ти зіпсував мені зачіску, а сама я поправити її не зможу, -- засмутилась чорноока баба.
-- Та не сумуй, не ображайся! Я зараз тобі ще кращу зачіску зроблю, -- пообіцяв пустун.
І він почав дмухати. То ледь-ледь, то трішечки сильніше. Справа-зліва, посередині.
-- Хі-хі, Хі-хі.
-- Що таке? -- відірвався вітерець від роботи.
-- Мені лоскотно, -- продовжувала сміятися снігова баба.
-- Потерпи ще хвильку, я майже закінчив.
І перукар майстерно зав’язав останню ниточку, щоб коса не розплелась.
Та вітерець після цього глянув догори:
-- Треба з сонечком попрощатися і хмарки додому позаганяти. Мені пора. Пізніше загляну.
Він легенько на прощання торкнувся снігової руки, склав туди гілочку з гроном горобини.
-- Завтра повернусь. А ти зранку пташок погодуй.
Ранок видався погожим. Сонечко, побачивши нову снігову бабу спочатку намагалось її трохи зігріти.
Але вітерець обдував її, охолоджуючи. Горобці і синички, поївши горобинки, теж обмахували нову приятельку крильцями.
І сонце покинуло безнадійну справу.
До Синьоволоски прибіг голосистий цуцик, обдивився, обнюхав і побіг назад.
Снігова красуня з цікавості навіть очі в той бік повернула. І побачила іншого сніговика.
Короткий зимовий день швидко закінчився, змінившись морозним вечором перед приходом Нового Року.
Небо обсипало зірками. Сьогодні вони сяяли дуже яскраво, адже мали показувати дорогу Діду Морозу.
Маленький Морозець – онук Діда побіг перед ним, розмальовуючи вікна чудернацькими візерунками.
І тут він побачив снігову бабу:
-- Яка гарна!
Вона у відповідь посміхнулась. А вітерець, що дрімав неподалік, легенько скуйовдив їй волосся.
-- У тебе така зачіска чудова. Хто тебе зробив?
-- Два маленькі хлопчики, Ілля і Мишко.
-- Треба дідусю сказати, щоб їм гарні подарунки залишив. І за тебе попросити. Нехай з собою додому забере. А то прийде весна, пригріє сонечко і ти розтанеш.
-- Мене вітер захистить, -- сказала синьоволоса красуня, згадуючи ранок.
-- Та й вітер весною тепліший стане, -- відказав Морозець. – Треба дідуся за тебе просити.
Дід Мороз не забарився.
-- І чого ти тут затримався, внучку, -- спитав білобородий дідусь, зупиняючись поруч.
-- Та я тут красуню зустрів. Сам подивися, -- сказав онук.
Старенький уважно подивився: чарівна багряна посмішка, чорні очі і синя коса, яку вітерець вперед перекинув, так сподобалась Діду Морозу, що той відразу ж сказав:
-- Заберу тебе з собою. Будеш в льодовій хатині жити.
Не встигла баба нічого сказати, як стукнув дідусь тричі своєю палицею, і вона зникла.
-- А хто ж таку красуню зробив? Кому найкращі подарунки.
-- Братикам Іллюші і Мишку, -- відказав Морозець. – Вони живуть у цьому будинку.
І Дід Мороз пішов у вказаному напрямку.
А два хлопчики вранці раділи найкращим подарункам і дякували Діду Морозу. Навіть за бабу снігову зраділи: зрозуміли, що її Мороз забрав, бо вона у них справжня красуня.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна