Сорока-злодійка

На подвір'ї лісової школи сиділо ведмежа. Воно дивилось, як його друзі вовчик Сірий і лисичка Білолапка грають в класики.
Біля Бурого лежали блискучий гребінець і викрутка -- друзі боялись загубити. Та й свого дзвіночка малий витяг.
Уроки вже закінчились, можна було трохи погуляти.
За медком сходити...
Ведмежа замріялось, та не на довго. Повернулось на звук дзвіночка, і порачило, як сорока Скрекотуха викрутку тягне в дзьобі.
--Стій!
Крик друга і решту повернув до колоди-лавки, але злодійка вже злетіла.
Лише не далеко -- у школярів були захисники й серед птахів.
Сова вилетіла назустріч, і відібрала вкрадене.
Хотіла й Сороку затримати, але викрутка почала падати, тому й відпустила.
Вовченя чемно подякувало, і всі розійшлися по домівках.
Наступного ранку сорока Скрекотуха полетіла до своєї подруги ворони Каркарони.
І в гнізді у неї побачила блискуче дзеркальце.
--Яке воно гарне! Яке воно чудове! Дай мені його, будь ласка.
-- Воно -- єдина згадка від моєї прабабусі, придворної ворони, -- сказала Каркарона. --Не можу я тобі його дати.
Та поки вона розвернулась щоб у гніздечку дірку підлатати, сорока дзеркальце схопила, і нумо втікати.
По дорозі ще й блакитну стрічку з берізки зірвала.
А біля білчиного дупла -- намисто.
Та тут не втримала люстерко, і воно почало падати.
Злодійка кинулась за ним, а стрічка за гілочку кущика заплуталась.
І намисто розірвалось.
Сіла Скрекотуха біля того пенька та й плаче -- хотіла собі все краще позбирати, а залишилася з нічим.
Почули плач той мурашки, і шкода їм стало сороку -- вмить позбирали вони намистинки, зняли стрічку, і вийшло намисто ще краще, ніж було.
Та й дзеркальце залишилось ціле. Сорока відразу віднесла намисто назад до білочки, дзеркальце -- до ворони з вибаченнями.
І з того часу ніколи нічого чужого не брала. Стала вона самою доброю і ввічливою в лісі. Тому звірята любили до неї в гості ходити і подарунки носити.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна