Як Аня разом з ельфами у Країні Чудес бувала

Чи бачили ви колись фею? А русалоньку? Може ельфа?
Ні?
А вірите, що десь вони є насправді?
Вірте у диво, і воно обов'язково трапиться з вами.
Саме це й трапилось одного разу з дівчинкою Анютою, яка мріяла потрапити в гості до ельфів.
Якось білява дівчинка сиділа біля вікна.
За шибкою сяяли зорі і місяць, перетворюючи сніг у розсипані самоцвіти.
А раптом з неба почала падати зірка, і Аня виголосила своє бажання вголос:
-- Хочу мати крила і бути ельфом!
І за мить вона опинилась дуже далеко від дому. Її вушка замість кругленьких стали загостреними, а за спиною тріпотіли справжні крила.
Крихітка їх розправила:
--Як у метелика, -- захоплено вигукнула вона.
--Тихіше, наш кіт-воркіт спить, -- почула Анюта і рушила у бік, звідки лунали голоси.
Дівчинка побачила велетенського рудого кота, що спросоння муркотів, і двох ельфів.
Один одягнутий в сорочку і штани, гостроносі черевики, інша -- в сукенку-туніку, підперезану ремінцем, і легкі сандалі.
У хлопця-ельфа за плечима висіли лук та стріли. А в ельфійки за поясом виднілась сопілка.
Аня пройшла повз велику червону квітку, що нагадувала мак, і почала чхати.
--Я ж просила бути тихіше. Нехай Рудько трохи поспить. Нам ще у Країну Чудес треба!
Гостя подивилась навколо: небо синє-синє, а вода дзюркоче у джерельці така чиста, що видно кожну тріщинку на камінцях під нею.
Але ні птахів не чути, ні цокання копит єдинорогів.
А вона так мріяла на них подивитись!
Дівчинка сором'язливо стояла осторонь.
Тоді ельфи, залишивши кота, підійшли до незнайомки.
--Які дивні в тебе крила, не гострі, як наші, а заокруглені.
--І вуха теж менші.
Анюта торкнулась вушка, обдивилась ельфів з їх гостренькими крилами.
-- Я просто подорожую.
-- О, треба тобі все показати! Мене звуть Мім, а це моя сестра Лія!
І вони втрьох піднялися вгору.
Аня спочатку боялась, що не зможе літати, але бажання, хороші спогади і велика цікавість загнали страх дуже далеко, і маленька ельфійка в рожевій сукеночці злетіла разом з новими друзями над деревами.
Далеко за лісом виднілося плесо води. Там якраз пробігались сонячні промінці, залишаючи за собою блискучу доріжку.
Дерева мали не лише зелене листя, як звикла Анюта. І, крім жовтого, червоного, воно було рожеве та блакитне.
А квіти! Дзвоники і ромашки, айстри та жоржини не могли й зрівнятися з дивовижними пелюстками і солодкими пахощами тутешніх квітів. І вони були такі великі, що малій мандрівниці прийшла думка "а може, ці ельфи живуть поруч, вони просто дуже маленькі, тепер і я зменшилась".
І дівчинка засмутилась, крильця перестали рухатися, й Аня опустилась біля самого носа кота.
Рудько глибоко вдихнув, чхнув, і повністю прокинувся.
Він ще раз обнюхав незнайомку, і знову чхнув.
-- А ми не помітили ніяких різких запахів, -- сказав Мім, приземляючись поруч.
-- Треба тебе нагодувати місцевими фруктами і ягодами.
І друзі знову піднялися в повітря.
За мить вони повернулись. У руках вони мали щось схоже на персики, тільки фіолетового кольору, і... блакитний виноград.
Аня спробувала ягідку. Смачна, солоденька з легкою кислинкою, але на смак не виноград, більше схоже на лимонне морозиво.
Ельф дістав з кишені ножика і обережно розрізав, схожі на персики фрукти. У повітрі запахло нашими земними суницями. Кожен взяв по шматочку, і маленька мандрівниця зраділа, що тут нема зими.
Кіт увесь цей час сидів подалі. Йому не подобалось чхати.
Тому, коли троє ельфів підійшли до нього, він з обережністю обнюхував нову подругу. Але в носі більше не крутило.
Анюту котик лизнув у руку в знак дружби, дозволив сісти собі на спину. І почав розповідати свою історію:
-- Далеко-далеко звідси, аж за синіми морями є Країна Рудих Речей. Там править мудрий правитель Рудь. Його лице завжди сяє посмішкою, в очах світиться тепло, а на щоках розсипалось ластовиння.
Ми з мамою жили при дворі. Нас любили і поважали, бо ми -- королівські коти були найбільшими тваринами того краю.
Та якось до короля прибув посланець ельфів. І попросив у якості подарунка кошеня.
Так я покинув рідний дім.
Море ми перетинали на кораблі. Але ельф був не найкращим морським капітаном і знавцем карт, тому якось вночі, коли здійнявся вітер, а небо і море змагались в могутності, підіймаючи хвилі і омиваючи дощем все довкола, наше судно напоролось на рифи.
Я бачив вдалині землю, тому поплив туди. І опинився тут. Де мене через день знайшли наші друзі.
Але мені треба до палацу. Я все таки королівський кіт!
І з цими словами Рудько швидше заворушив лапами.
Вони вибрались з лісу, зупинившись раз перепочити і поїсти.
Ягід зібрали в сумку і почепили збоку на кота. Рудько навіть не напружився, спокійно рухаючись вперед.
Дуже-дуже далеко справа виднілось щось жовте і довге.
Аня злетіла вгору, щоб краще роздивитись.
-- Там кордон країни ельфів. А за Стіною живуть орки. Вони нас не сильно люблять, все намагаються сюди проникнути... -- почав розповідь Мім.
-- Їм просто подобаються наші фрукти і ягоди. На їхніх болотах лише кисляк всякий росте, -- продовжила подруга.
А їхня гостя дивилась на ту стіну. Вона щось схоже бачила вдома, у книжці.
Попереду з-за горизонту підіймались вершини. Але "гори" не були зеленими чи білими.
З кожним кроком вони ставали вищі.
--Піраміди!
-- Так. Там зберігаються найцінніші речі наших пращурів. Розказують, що колись ельфи могли жити дуже довго. Та зараз вже ні -- часи змінились.
-- У нас старовинні речі можна побачити в музеях. Ми з мамою час від чачу ходимо туди.
Анюта побачила перед собою дві пари здивованих очей. Ще одна пара була внизу.
Мім, Лія та Рудько уважно слухали мандрівницю Аню. Вона розповідала про автомобілі і літаки, про багатоповерхові будинки і про дитсадок.
Виявилось, дівчинка за ним вже сумувала:
-- Є ще в мене подруги. І, хоча вони не мають крил, ми бігаємо, граємося м'ячем чи будуємо замки в пісочниці.
Так за розповіддю не зрозуміли друзі, як до столиці підійшли. Маленькі хатини з яскравими квітами довкола стояли вздовж центральної вулиці.
А сама вона була така широка, неначе футбольне поле.
Попереду височів палац. З великим куполом, з вежами.
Перед ним вигравали фонтани, створюючи у водних струмочках безліч маленьких веселок.
Купки ельфів з гострими крильцями і вушками літали туди-сюди.
Анютина цікавість зупинила її біля кількох ельфів. І між ними вона побачила торт. Увесь вкритий кремом і зацукрованими квітами та ягодами.
Дівчинка відразу згадала, що вони з друзями давно не їли.
Лія і Мім злетіли вгору і покликали за собою подругу:
-- Дивись, -- показали вони.
Місто тягнулось далеко-далеко, обриваючись на березі моря. Там, прямо перед ними височів...
-- Це гордість нашого міста. Така ж як і палац, -- розповідав ельф. --Жодна інша країна не має такого високого маяка. Адже там, на горизонті, рифи і підводні камені захищають не гірше Стіни...
Рудько жалібно занявчав внизу:
-- Я вже зголоднів.
І друзі швидше полетіли до палацу.
Біля мармурового входу, що виблискував у промінні, навіть не було вартових.
Та й з палацу не долинало ні звуку.
Зате гамір і оплески чулися далеко попереду.
--Щось відбувається в Садах!!!
Аня здивлвано подивилась на Лію:
-- В садах? Їх що, багато?
Та у відповідь лише посміхнулась. І всі рушили в той бік.
Анюта такого ніколи не бачила. Перед нею була велетенська піраміда чи сходи, вкриті живими квітами і деревами.
Пахощі, солодкі і різкі, сильні і слабенькі лоскотали носики...
А внизу, перед цим дивом танцювали єдинороги. Білі, жовті, гніді і руді гриви розвівав вітерець. Копита то підіймалися вгору, то звучно били об землю. Кінчики рогів, збираючись разом, сяяли зіркою.
Дівчинці так хотілось торкнутися цих дивовижних істот, що вона не зупинилась з друзями, а полетіла далі.
І тут її зупинили. Ззаду підлетіли Лія і Мім, спереду виникла варта.
Аня завмерла, продовжуючи спостерігати за дивовижним танцем єдинорогів.
Він закінчився так несподівано. Танцівники стали в ряд і уклонились ельфійському володарю.
І, коли вони відійшли, до коронованого подружжя підлетіли маленька гостя з круглими крильцями, її друзі, і підійшов кіт.
--Ваша величносте, дозвольте...
Рудько коротко розповів свою історію.
А Анюта, зробивши реверанс, відчула втому.
Її супроводжував маленький рожевий єдинорог. Він дозволив погладити гриву, торкнутися носа...
І дівчинка прокинулась вдома. За вікном на сонці виблискував сніг. А на шибці Мороз залишив подарунок : єдинорога, двох ельфів і великого кота, що неначе махали маленькій привіт. Чи кликали її до себе.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна