Дорога до скарбу. Шторм

-- Капітан, прошу змінити курс! Попереду шторм!
Маринка схопила підзорну трубу і глянула вперед. Чорна хмара вкривала собою небо. А де-не-де об воду били блискавки.
Тільки втекти не вдалось.
Вітрило звернули.
Та й дівчатам так кортіло подивитись на той шторм!!!
Їх обох прив'язали мотузками до щогли.
--Щоб не змило хвилею, -- пояснив штурман.
Решта матросів взялися ховати вниз усе, що могло скотитися чи впасти за борт.
-- Казав же я, що жінки на борту до лиха. А діти тим паче, -- пробубнів під носа найстарший матрос. Він схопив скриню з колишнім капітаном і думав її відтягнути до вантажного відсіку, але звідти почулось грізне:
-- Не займай!
І капітан залишився.
Вітер ставав з кожною хвилиною все сильнішим, а хвилі дедалі вище підіймали корабель. От-от зараз пронесуться по палубі, змітаючи все на шляху.
Маринка з Оленкою були вже геть мокрі. Їм навіть стало трохи страшно, але показати свій страх перед командою вони не могли.
І Оленка почала співати. Ту пісню, що співала матуся, намагаючись їх заспокоїти.
Вщухни, вітер, за хвилинку,
Погойдаю я дитинку.
Тихо-тихо заспіваю,
Все довкола затихає.
Склала киця всі клубочки,
Задрімав уже жучок,
І скрутився колобочком
Десь у нірці їжачок...
З кожним звуком вітер ставав все тихішим. Хмара розсіялась, а морська вода стала такою ж блакитною, як небо.
Моряки спочатку стояли, мов вкопані, а тоді голосно заплескали капітанам.
Можна було рушати далі.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна