Нова бібліотека

Полички пахли деревом і лаком. Вони стояли ряд за рядом і чекали. Іноді дрімали, коли їх обережно протирали ганчірки. Але, як тільки з будинку всі виходили, вони прокидались.
-- Як мені пощастило, що я найвища. Бачу все, що тут робиться!
-- А я найдовша. Цікаво, що на мене покладуть?
-- Зате я найтовстіша. І втримаю будь яку вагу.
Решта полись не встрявали у суперечку з "най".
Вони згадували, скільки раз їх торкались, де треба, поправляли. І мріяли, що скоро на них щось лежатиме чи стоятиме.
Ранок почався несподівано. За вікном ставало все світліше. На сусідньому клені защебетала пташка, попереджаючи всіх, що сюди йдуть.
Метушня! Цілий день ходять туди-сюди, носять щось, ромовляють, знову носять.
Полички навіть подрімати не змогли.
Тому і ввечері довго дискусій не вели. Все з цікавістю поглядали на коробки. А їх було так багато, що, здавалось, і їх, полиць, не вистачить.
Зате коробки прокинулись. У них перегукувались книжки. З малюнками та без них, в твердих та м'яких обкладинках, маленькі і великі, тонесенькі та товсті.
-- Що за галас!? Хто не дає нам спати?!
Найвища полиця відкрила одне вічко, намагаючись побачити порушників порядку, але всі коробки були щільно зачинені.
І знову стало тихо.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна