Ворона-ненажера

Жила серед міста на високій тополі ворона.
Так як гніздо мала вона височенько, то й бачила далеченько.
Як хтось крихти горобцям за шибку кине, ворона перша на тому вікні, як кішка кільце ковбаски з тарілки поцупила, то й з нею чорнокрила потягається, щоб відібрати.
Та найбільше вона полюбляла свяку зелень та насіння.
От лише поля зорали та щось посадили, як Каркуша відразу туди -- то зернятко знайде, то черв'ячком поласує.
Та сталась одного разу з нею неприємність.
У місті якраз скосили газони. Запах скошеної трави піднявся аж до самого гнізда і запросив птаху спуститися на обід.
Та вибрала великий чистий газон. Стрибає собі та дзьобає то травинку, то дрібну комашинку.
Побачила ворона серед зелені щось велике, коричневе, і недовго думаючи, ковтнула.
Хрущ прокинувся аж тоді, коли застряг у горлі.
Спробував розправити крила -- не зміг. Поворушив лапами -- Каркуша закашлялась -- лоскотно та неприємно.
-- Розслаб горло, -- порадила подруга-ворона, яка помітила проблему ненажери.
-- Кхе-кхе-кхе, -- Каркуша закашлялась сильніше.
-- Поспівай, -- почулось зсередини порада полоненого.
Він вже тихенько висів і чекав, що ж станеться далі.
Ворони почали в два голоси каркати. Спочатку потихеньку, а далі все сильніше, доки гортань не розширилась, а Хрущ з неї вибрався.
Дзьоб птахи розкрився, а жук, вилітаючи, порадив:
-- Будь уважна з їжею. А то трапиться тобі щось не по зубах.
Каркуша з того часу не хапала на льоту нічого і уважно придивлялась до всього, що хотіла з'їсти.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна