Сонцестояння

Розкажу вам нині казку літню.
Про ясне тепле Сонечко і день, і ніч.
І сили чарівні у воді та квітах,
Що Сонце дарує раз в рік їм лиш.

Було це так давно, що ніхто його й не пам'ятає.
Щоранку Сонечко намагалось піднятися все раніше, щоб встигнути всі свої справи поробити і ще щось цікаве побачити й почути.
Так і сьогодні.
Виглянуло Сонце з-за обрію, а над землею сивий туман стелиться. Пригріло трішки, і густа ковдра розвіялась.
Придивилось, а на травах, кущах і деревах роса лежить. Побігли промінці вперед -- одні крапельки підігрівають, інші комашок будять, щоб ті поспішали умитися.
Десь у блакитному небі заспівав жайвір, зустрічаючи новий день.
А Сонечко й далі рухалось вперед.
Серед сосен Білочку з Дятлом помирило -- птах руденьких малюків розбудив, з гірського струмка води попило, перетворюючи краплинки-бризги у маленькі веселки.
Якась маленька рибка, що поспішала додому так на них дивилась, що й забула, куди і за чим пливла.
На полі Сонце позазирало під кущики полуниці -- чи всі ягідки прокинулись, йому бочки для поцілунків підставили. Глянуло, малина на підході, вишенька майже достигла, нагадало промінцем господині за сад і город, щоб огірочки й кабачки полила.
Скупалось Сонце в озері, освіжилось і далі покотилось.
В горах оленятко до мами направило, мишку від ведмедя врятувало і йому малину показало, лісовим ягодам соку додало, травам -- цілющої сили.
Аж втомилось.
Дивиться, а от і сутінки близько.
А там День з Ніччю розмовляють.
-- Добре Сонечко працює. Молодець. Рано встає, пізно лягає, -- радіє День.
-- А мені часу все менше лишає. Не свтигає земля охолонути, туманами та росами вкритися, як ніч закінчується, -- розказує ніч. -- Добре, коли Дощ землю вмиє та напоїть, а ні, то засихати все швидко почне.
Почуло це Сонце і задумалось: "Може Ніч має рацію".
І наступного ранку воно на хвилинку затрималось за небосхилом. А, коли виглянуло, здалось, що земля стала ще гарніша.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна