Непосидюче пташеня

Пташеня Дзьобик весело щебетало в гнізді.
Тато з самого ранку полетів на полювання. А матуся ось тут поруч з гніздом поралась.
То гілочку з листочком принесе, дірочку закладе, то під дерево за грудкою землі спуститься, то глиці принесе, щоб малюку м'якше було.
Інші братики й сестрички терпляче чекають на своїх місцях. А Дзьобику не сидиться.
Он який яскравий метелик поруч літає. І куди він? Може провідати друга? Мушку чи жука-рогача? Або квіточку шукає, найяксравішу в лісі. Щоб переконатися, чи в ній найсмачніший пилок.
У листочку зверху Сонечко зробило крихітну дірочку. І тепер на пташеня іноді падав Промінець. Він весело перестрибував з носика на лапки та крильця. А Дзьобик намагався його упіймати.
Збоку почулись помахи крил. Повернувся тато з обідом. Він нагодував пташенят.
-- Пора спати! -- матуся розклала крила, куди почали ховатись малюки.
Лише Дзьобик не поспішав. Він вважав, що поки на вулиці світло, спати не треба. Адже довкола стільки цікавого. Он тітонька Сорока з сусідкою Вороною теревенять на сосні зліва. А дятел Стукач постукує на липі справа. Упіймає когось чи ні?
Пташеня примостилося скраю, висунуло голівку з-під маминого крила і спостерігало далі.
От Сонце заховала хмара, схожа на величезного птаха. А якщо це дійсно великий птах, що з'їв Сонечко? І тепер стане темно.
Але день не згас. Він наповнився пісенькою полуденного вітру, що приніс здалека запах польових квітів і бурхливої річки.
Дзьобик зачаровано слухав... Аж поки мама не піднялась, а братики з сестричками почали порпатися у своєму пушку.
Невгамовне пташеня вже би з радістю й саме з вітром полетіло на пошуки глибоких співаючих печер, але ще не вміло.
Пушок на крильцях його цікавив менше, як стук, що доносився десь знизу.
Малюк добрався до краю гнізда. І вже думав подивитись, що там шумить, як сили його покинули і він впав назад.
На переляканий писк пташенят прилетіла мама з сусідньої гілки.
-- Знову Дзьобик вдень не спав
І у мріях десь літав,
А тепер упав без сил
Обіймають його сни.
Коли вдень відпочиваєш
Й оченята закриваєш,
Сни дарують тобі сили,
Лапки й крильця теж міцніли.
Поки мама співала, оченята Дзьобика почали закриватися.
-- Ще нам рано спати. Треба лапки розім'яти і вечерю дочекатись. Нумо, розкажи всім нам, що ти бачив сьогодні.
Матуся лагідно погладила пташеня.
І пташеня почало розповідати про дяпла і метелика, про хмарку таголосистих сусідок.
Сни трішки відпустили Дзьобика, бо розповіді його разом з вигадками були дуже цікавими.
Так всі й вечері дочекалися.
І, коли Сонечко майже сховалось за крони дерев, а цікаве пташеня примостилось під теплим маминим крилом, Дзьобик подумав, що він завтра обов'язково спатиме вдень. Може сни подарують йому, крім сил, ще й цікаву пригоду.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна