Хто ж винен

На високій-високій сосні, звідки видно було цілий ліс, у дуплі жила сім'я білок.
У батьків було п'ятеро маленьких руденьких білченят.
І все було б просто чудово, якби вона не любили пустувати.
Крихітки ще без батьків з домівки не виходили, а сидіти у дуплі було нудно, тому й знаходили малюки собі заняття.
Якось, коли мама з татом поспішили до комори за свіжими запасами, малі дослідники вирішили обстежити найдальший куточок, куди батьки не дозволяли заглядати.
І витягли з-під глиці пух. На купі пуху почали стрибати. А так як матуся не встигла з нього перину зробити, маленькі і легенькі шматочки скоро все дупло вкрили.
Повернулись батьки додому, а білченята:
-- Це не я! Це не я! Це не я!
Всі разом допомогли батькам пух прибрати.
Але й праця не вгамувала бешкетників.
Як тільи батьки знову відлучились, білченята почали шишками кидатись. Та так кидали, що мамину глиняну тарілку для горіхів розбили.
Перелякались пустуни, зібрали залишки і викинули їх з гнізда.
І ніхто не помітив, що батьки якраз додому поспішали, з сусіднього деева все це бачили.
Але вдома знову:
-- Це не я! Це не я!
-- А хто? -- суворо спитав батько.
Білченята переглядались, але більше нічого не сказали.
Матуся докірливо подивилась на білченят:
-- Така поведінка мені не подобається. Ви сьогодні більше не будете гратися разом.
І вона посадила кожного малюка так, щоб інші не могли його чути іторкатися.
Пустуни спочатку обстежували місце покарання. Але дуже швидко почали сумувати.
Тільки мама-білка свого слова дотримала і, як тільки хтось з білченят надумав перебратися до братика чи сестрички, під суворим поглядом неньки повертався на місце.
З того часу пустуни стали обережнішими. Та й батьки зрозуміли, що легше дітей з собою брати, вчити їх бігати, стрибати, гриби та горішки збирати.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна