Як Богдан козаків врятував

Богданчик сидів осторонь. Він мав кілька хвилин перепочинку, тому уважно дивився, як дорослі побратими тренують володіння шаблею.
Хлопчик, маленький та худенький вже й на пам'ятав часу, коли жив за Січчю.
Мама його згадувалась теплом і запахом молока. Але молода жінка занедужала холодною зимою. Та й згасла, наче вогонь в печі.
Батько ж, вільний козак, забрав з собою сина на Січ.
Спочатку малого берегли, жаліли. Але, як підріс, то став він допомагати: то коней на пашу відведе, пісень м поспіває, то кухарю овочей принесе та помиє.
Хотів Богдан справжнім козаком бути, з шаблею та конем. Та все це попереду.
А поки що малий боявся сказати комусь про своє бажання.
Мабуть, і далі не наважився, якби не випадок.
Зібрались якось козаки в степ широкий пополювати, чи на дичину, чи на вороженьків.
Та й сина батько взяв.
День виявився ясний. Козаки скинули жупани на возика, посадили серед них Богдана та й поїхали.
А малий заліз між одежі та й заснув.
Прокинувся від дзвону зброї та від якихось дивних слів.
Козаків зв'язали і за возом прилаштували.
А самі нападники сіли вечеряти кулішем.
Виглянув хлопчик -- всі свої живі. А тих, чужих, біля вогнища так багато, що й світла не видно.
"Богородице, візьми нас під свій Покрів, захисти нас."
Осіння ніч приходить раптово, розсипаючи по небу яскраві зірочки, а землю окутуючи в паморозь.
Побратими сунуться докупи, щоб не замерзнути.
"Так їх легше буде звільнити!" -- подумав Богдан і дуже тихо спустився з возу. Тінню пробрався до козаків і розв'язав мотузки.
Козаки люди відважні. Пугачем покликав тато підмогу.
І, поки місяць не став високо в небі, всі козаки з піснями та здобиччю додому повертались.
А Богдана, хоч і був він малого росту, почали справжньої козацької майстерності навчати. Такий відважний хлопчик буде справжнім воїном.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна