Буркотунчик і Веселунчик

А чи знаєте ви, малята, що звірята ростуть дуже швидко.
Якось двохрічне ведмежа блукало лісом.
Воно, граючись, залізло на дерево. І буркотіло собі під носика, що гілочка одна дуже гостра, а інша не така товста, щоб його витримати.
Піднявся на горбок Буркотунчик:
"Яка гарна гірка!" - подумав він, скрутився калачиком і клубочком покотився донизу.
Незчувся, як опинився у просторій норі.
- Чудовий буде барліг! - зраділо ведмежатко. - Ось тільки ці корінці позабираю, свіжого листя принесу...
- Пі-пі-пі, пі-пі. - почулось з дальшого куточка.
Придивився Буркотунчик - нікого.
Почав згрібати сухі корінці і листочки, буркотіти знову над тим, скільки тут зайвого, як за стіною знову роздався писк. Та такий дзвінкий, що у ведмедика вуха позакладало.
- Веселий у мене сусід. Треба хоч подивитися, хто це.
Вийшов Буркотунчик на вулицю, позазирав довкола, бачить - нірка маленька. А звідти мишачий хвостик стирчить.
- Пі-пі-ПІ!!!
Ведмежа від несподіванки аж впало - таке мале і так голосно пищить.
Стук відволік співака. З нірки виглянув гострий носик і чорні оченята з хитрими іскорками:
- Будеш моїм сусідом? - спитало руденьке мишеня. - Тоді готуйся слухати концерти і сміятися разом зі мною.
- Оце так пощастило, - пробуркотів ведмедик.
- І поталанило! Мишеняткко заспіваю, тугу всю порозганяє.
Буркотунчик навіть посміхнувся.
- Гайда з нами танцювати, ліс увесь розвеселяти! Пі-пі-пі! Пі-пі-пі! Кроки вліво ти роби! Пі-пі! Пі-пі! А тепер вперед іди!
Ведмежа танцювало разом з новим другом. Він навіть забув про свої постійні буркотіння.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна