Білочка Мілочка

Білочка Мілочка гуляла на сусідній галявині. ЇЇ горішки-ліщинки перетворилися в музичні інструменти для зайчика Тишка. А заяча мотузка стала гарною скакалкою для неї і лиски Іриски.
- А ходімо до мене, матуся пиріг спекла, - запропонувала білочка.
Лиска та зайчик ледь встигали за подружкою.
- Ось ми і вдома, - нарешті сказала Мілочка.
Тишка й Іриска оглядали гніздо. Тут вони знайшли...
- Це моя колекція кольорових скелець. Їх не можна чіпати, - квапливо забрала вона коробочку у зайчика.
Лиска взяла до рук гарненьку скриньку:
- Тут мої горішки-намистинки. Я їх нікому не даю.
- А чим ми пограємось? - спитав Тишко.
- Лялечку-травинку не можна, кубики-камінчики не дам!
Друзі перезирнулися і попрощались.
Коли вони вийшли, білочка через відчинене вікно почула:
- Більше я до Мілочки не піду.
- А я думала її на свої іменини запросити. Тепер не буду.
Засумувала білочка, та не надовго.
На галявинці ще й мишки і їжачок граються.
Тільки, коли вона туди прийшла, всі звірята грались осторонь, а Мілочку до себе не приймали.
Повернулась білочка додому.
Кілька днів навіть гуляти не ходила. Все надіялася, що хтось із друзів до неї прийде.
Але марно.
Тоді взяла всі свої найбільші скарби і пішла на галявину.
Спочатку ніхто й не звернув на Мілочку уваги, поки вона коробочку зі скельцями не відкрила. Різнобарвне світло від промінців розбіглося по траві, стовбурах і листях дерев.
Тишко та Іриска перші побігли дивитися, що білочка зе принесла.
А вона не лише показувала, ще й дозволяла брати і гратися усім.
- Я тепер зрозуміла, що жодні скарби не варті друзів, - сказала Мілочка і обійняла усіх.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна