Гончар

Одного разу Мишко забрів аж за містечко.
Робити було нічого, батьки займалися своїми дорослими справами, а гномик вирушив на звичну прогулянку.
Там собачка, там метелик, а ось і білочка... Так і опинився за крайньою хатиною.
Глянув, яма збоку якась. Поруч іще одна. І біля неї навколішках хтось стоїть.
Зігнувся і щось вибирає.
Мишко підійшов ближче і заглядає:
- А що це ви робите?
Гном у брилику витяг руку з ями, підняв голову:
- Щось я тебе тут не бачив ще. Ти хто.
- Я Мишко. А живу аж з того краю міста. То що ви робите?
-Глину вибираю. Дозріла вона стати горнятками і тарілками.
- Як це?
- Я гончар. Хочеш мені допомогти?
Вони вдвох принесли миску з глиною до гончарного кола.
- Тепер дивись уважно.
Дідусь Остап поклав шматок глини на коло, його ноги натиснули на педаль, а руки почали перетворювати глину у щось інше.
Поки крутилось коло, пальці гнули, поправляли, розминали, поки Мишко не побачив що то вже не просто глина, а вже справжня тарілка.
- Хочеш спробувати?
-Так.
І гномик мнув та витягував. Час від часу старий гончар допомагав. Аж поки в них не вийшло горнятко.
- Приходь до мене за три дні. Треба його ще в печі запекти, щоб температури не боялось.
За кілька днів Мишко пив молоко з нового горнятка. І ще ніколи воно не здавалося гномику таким смачним.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна