Хмара і запашний чай або осінній сніг

Одного осіннього вечора на містечко несподівано насунулись сутінки.
Мешканці повмикали світло, зробили собі чай чи какао. Взяли до рук ігри, іграшки чи книжки.
А тим часом на вулиці подув сильний вітер, з сивої хмари, яку в дрімоті вітер залишив над містом від запаху чаїв почулося чхання.
Маленька Емма виглянула у вікно і побачила першу в своєму житті сніжинку.
-- Мамо, мамо, дивись!
Поки вся сім'я опинилася біля вікна, пухка ковдра вкрила кущі і дерева, а будинки здавалися пряничковими чи карамельними під солодкою помадкою.
Вітер, який насолоджувався чаєм у пекарні, розносячи запашний ванілін і корицю, від несподіванки завмер.
Сніг?
Він вирвався через комин у небо і піднявся аж до хмари.
-- Тут стільки запахів! У мене алергія. Бачиш, скільки наплакала?
Вітру нічого не залишалося, як дмухнути. Та з такою силою, що дерева внизу позгинались.
А плаксива хмарина допливла аж до гір.
Вчепилася вона за одну з вершин:
--Тут я залишуся жити. Бо не чую жодного запаху.

!© Солтис-Смирнова Марія Петрівна