Порятунок Привида
Напівпрозорий привид замку сидів біля руїн вежі.
Він давно вже покаявся у своїх вчинках. Але волі так і не отримав.
Скільки туристів бачив до цього часу? Стільки ж історію свого злочину чув...
-- Розказували мені колись лісові гноми, що знають вони таємницю, як звільнити Привида від прокляття, -- почув він пташині голоси якось на світанку серед дерев.
Всі ж думають, що привиди вдень зникають. А насправді, вони стають невидимим. Ще й втрачають зв'язок з місцями ув'язнення.
"Завтра буде найдовший день року. Маю встигнути до лісовичків сходити," -- зрадів старенький.
Сотні років він блукав кімнатами і підземеллями замку, тож втратити можливість позбутися прокляття просто не міг.
Цілий день витратив привид вельможного князя на обхід рідного дому, торкався кожної цеглини мурів та будинку, щоб запам'ятати його.
Часом затримувався біля якогось вікна, коли поринав у спогади...
Спекотне сонце нарешті сховалося за обрій. Небо одягло зіркове покривало. Старенький заглянув у підземелля, яке не відпускало його звідси.
-- Пробачте мені, -- тихо мовив стінам.
Вийшов... І завалив за собою сходи.
На вежі сиділа стара сова. Вона вже давно прилітала, щоб розвеселити старого Привида. Скільки себе пам'ятала, капостей нікому той не чинив.
Пора б на спокій...
Десь співали пісні. Коротка літня ніч згорнула свою темну ковдру, випускаючи у замок пташині голоси.
Привид, виходячи з замку, востаннє оглянувся. Якщо пощастить, це буде прощання. А своєму дому він бажав кращого господаря, як був він...
Дорога до тунелю, поруч з яким жили братики-лісовички бігла між хатинками. Старий поспішав. Хтозна, може, доведеться загадки відгадувати. Чи невідомо де скарби шукати. А ввечері з заходом замок покличе бранця.
Грибочок і Листочок пор
алися біля дому. Старі обвалені дерева прибирали, за молоденькими пагінцями доглядали.
-- Здоровенькі були, -- привітався гість.
-- Цур на тебе, -- махнув рукою Грибочок.
-- А я тобі казав, що гості будуть. Права рука вчора цілий день чесалася, -- посміхаючись додав Листочок.
-- Ходімо, покажу тобі знайдену книгу зі старими легендами, -- запропонував.
Привид уважно читав сторінки такі старі, що, здавалося, розсипляться в руках.
-- І, коли задзвонить найменший дзвін потонулої церкви, привид звільниться від закляття.
-- Церква під водою? Вперше таке чую, -- здивувався Грибочок.
-- А Безодня? Нам колись водяник Крапля розповідав про церкву!
-- Ну, тоді тобі, невидимко, до озера!
Безодня блакитним оком дивилася в небо. Але тільки до неї підійшов привид, вода забулькала, і з'явився водяник.
Крапля помітив Привида здалеку -- на найдрібніші коливання звик реагувати.
-- Невже за стільки років і до тебе легенда долетіла? А я вже думав, що тобі добре по дому приводом ходити.
-- Так то правда? -- спитав старенький.
-- Звичайно. Стрибай за мною. Проведу, навіть дзвоника допоможу розшукати!
Недарма Безоднею назвали озеро. Довго довелося плисти Привиду. Ось на сонці засяяв купол. А під ним дзвіниця.
Дивляться обоє, а найменшого дзвоника нема. Де подівся? Почали шукати -- ніде не видно. А він за домівку раку став. У куточку, під стіною. Якраз господар прокинувся, потягнувся і нехотячи задзвонив.
Оглянувся Крапля, а старий привид зник.
© Солтис-Смирнова Марія Петрівна