Skip to Content

Хом'як Хомка

Хом'як Хома вийшов зі своєї затишної нірки і не впізнав ні далекий зелено-чорний ліс, ні поле. Все засипало білим пухнастим снігом.
Гризун злякався: "У мене й запасів на зиму не вистачить. Що робити?"
Ще кілька днів тому йому мишка Польовка казала, що перебереться ближче до села, бо сніг близько -- хвостик мерзне.
А він її висміяв.
Хом'ячок, довго не думаючи, теж до села зібрався. Сховав за щічкою зернини і пішов.
На окраїні лісу він помітив кілька хатинок. З одного комина дим йшов. У іншій світло горіло.
"Та й тут люди живуть. Я голодним не буду," -- зрадів Хома.
Чкурнув він у шмарину біля дверей. І опинився...
Там зернята, там кілька. А ось в куртку ціла гора пшеничних зерен!
Справжній рай для гризунів.
Тільки чомусь людей нема. І холодно.
Раптом зірвався вітер. І хом'як почув скрипіння. Та таке голосне, що маленький гризун злякався, швидко знайшов схованку, пірнув під важкі камені і...
Хома чхав раз за разом.
Довелося побороти увесь свій страх і вилізти назад.
Подивився на себе, а його Руденка шубка чомусь побіліла. Почав обтрушуватися...
-- А я вже думала, здалося, що тут хтось є, -- засміялася Польовка, -- Вітаю, сусіде. Знайомся, наш новий дім -- млин. Іноді сюди приходять люди зі свіжим зерном. Тому з голоду ми точно не помремо.
-- Радий бачити, Польовочко. А що це таке на мені?
-- Борошно. Тому під тими каменями-жорнами краще не бувати. Зроби собі домівку у якомусь темному куточку.
І мишка повела хом'ячка на екскурсію. Так вони й прожили сусідами у млині всю зиму. А навесні повернулися на поле.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна