Довга втеча

Ліс уже пропах морозною хвоєю.
Птахи поховалися по гніздах, запала вечірня тиша.
Лише Зай все нісся вперед і не знав, як позбутися лиса Хвоста.
Нюх у рудого просто відмінний. Цілий день бреде слідом.
Вже й за кущик ховався, і через струмочок перестрибнув, а хитрий Хвіст не відстає.
Зверху за ним спостерігала білка Руда.
Давно вона говорила вуханю собі нору завести, виселити мохом та й жити спокійно.
Але цьому пустуну все не до того. То ж їжаками наввипередки, то з бобрами греблю випробовує.
- Рятувати його треба. Але як?
- Бабуся грибні пироги пече на свято Коляди. Запах стоїть, що ніякого зайця не вчуєш, - сказала сорока Сонька, що саме сіла біля білочки.
- Веди його до неї.
Бабусею всі звірята називали найстарішу єнотиху. Вона знала безліч ліків і всяких смаколиків.
Сорока кинулась що зайчика:
- За мною!
Вухастик вже добряче притомився. Але від скрекотухи намагався не відставати.
- Як смачно пахне. - Зай згадав, що усенький день нічого не їв.
- Йди до нори, бабуся тебе прихистить. А завтра шукай собі нору. Не завжди ми будемо поруч.
Наступного ранку, подякувавши за пироги і ночівлю, Зайченя пішло шукати собі домівку.
І знайшло зовсім поруч, між коріннями великої липи.

© Марія Солтис-Смирнова