У стоматолога

Вранці Лесик прокинувся від того, що його болів зуб.
Щічка опухла, тому навіть манна каша давалася на сніданок важко.
Хлопчику навіть говорити і посміхатися було боляче.
- Доведеться йти до лікаря, - сказала матуся.
Вона допомогла синочку одягнутися. І обоє вийшли на вулицю.
Лесик боявся. Тому він дивився на машини, повз які проходили, уявляв, на що схожі хмари на небі. Бо потяг чомусь перетворився в крокодила за кілька кроків. А ще міцно тримав маму за руку.
Маленька долонька іноді вислизала з великої. Але матуся знову брала малого за руку, посміхалася і шепотіла:
- Все добре. Я поруч.
Малюк в кліпнути не встиг, як вони зайшли кудись, зняли терлі куртки і його шапку з котячими вушками.
А тоді він опинився в кріслі.
Тітонька в білому халаті увімкнула велику лампу і попросила відкрити рота.
Але Лесик її не чув. Він розглядав зуби-подушки, плакати з посмішками і іграшки зі вставними зубами.
- Покажи мені свій хворий зуб. І ми швидко його полікуємо.
Мама стояла поруч. Хлопчик взяв її за руку, щоб не було так страшно, і відкрив рота.
- Так, так. Доведеться почистити і покласти ліки. Допоможеш мені? Посидиш з відкритим ротиком?
Лесик легенько кивнув головою.
Але, коли увімкнулася бурильна машина, хлопчик смикнувся.
- Тихенько, воно не боляче. Але якщо не сидітимеш тихо, я не зможу полікувати хворий зуб.
Малюк заплющив оченята, стиснув міцніше мамину долоню...
- Усе. Ти молодець. Прийдеш до мене завтра ще? Потрібно буде ліки змінити.
Лесик знову кивнув головою.
Все виявилося не так страшно.
І вони вдвох з мамою повернулися додому.
До обіду зуб геть перестав боліти. Можна знову балакати й посміхатися.
А ще добре поїсти маминого борща.
Не так вже й страшно в того зубного лікаря.

©Солтис-Смирнова Марія Петрівна