Бобрик і таємниця

Цього літа було все інакше. Він дізнався таємницю.
Дідусь бобер розповів Бобрику про річку Мідну і Чарівну Вербу.
А ще пообіцяв, що, якщо малий йому допомагатиме, відвести і показати все.
Роботи було не дуже багато - нову греблю звести, щоб мати власне водосховище.
- А взимку, як вода замерзатиме, у нас буде ковзанка, - пообіцяв старенький.
Онук любив бабусю та дідуся. Він залюбки проводив у них літо, коли батьки подорожували. Цього року вони поїхали аж до Амазонки. Хотіли пересвідчитися, що ця річка дійсно така велика, як на листівках від далеких родичів.
Отак Бобрик щодня з дідусем і будували греблю. Вона ставала все ширша і вища.
Якось ввечері дідусь сказав:
- Тепер залишилося дочекатись дощу, щоб він наповнив річку, а вона наше водосховище. І закласти он ту дірку внизу.
Минуло кілька днів і малий прокинувся від справжньої літньої зливи.
Він вибіг з домівки, піднявся на греблю і спостерігав, як крапля за краплею, вода наповнювала став.
Дощ лив три дні. Здавалося, вода ось-ось знесе греблю.
Але нарешті вийшло сонце, і дідусь сказав Бобрику, що вони збираються в похід.
Таких яскравих зірок, смачної риби та чистої води, він ще не бачив, не куштував та не пив.
З кожним днем Мідна ставала все менша, а ліс густішим.
І ось нарешті вони прийшли до місця, де джерельна вода била зі стовбура. Біля коріння. При цьому верба зеленіла і купала листя в джерелі.
- Справді, Чарівна Верба, - захоплювався Бобрик.
Він пообіцяв дідусеві колись розказати цю таємницю внукові. І привести його теж сюди.

©Марія Солтис-Смирнова