Зимова Нехочушка

У лісі пахло хвоєю і снігом, морозом та шишками.
Довкола було так тихо, що Андрійко чув власний подих.
Сіроокий хлопчик зі світлим чубом, який стирчав з-під шапки, озирнувся. Батьки намагалися розкласти багаття у невеличкій углубині.
Хто їх смикнув їхати до лісу зимою? Сосиски можна і вдома посмажити, - не розумів другокласник.
Він би замість цього лісу рубався з однокласниками у комп’ютерну іграшку в мережі, а не мерзнув. Навіть теплі шкарпетки у черевиках не допомагали, яскравий шарф, сплетений бабусею, ховав шию, але щоки почервоніли від морозу.
Раптом хлопчик спересердя так шумно видихнув, що з пари утворилася бульбашка і тихенько засміялася.
Ти хто? - спитав Андрій.
Зимова Нехочушка! І ти мене щойно розбудив.
Як? - не зрозумів хлопчик.
А хто не хоче у зимовому лісі гуляти та сосиски смажити? Це ж насправді так весело! Але тепер ти ні білку не побачиш, ні снігурів! Та й сосиска буде не смачною.
І бульбашка луснула. Сотні крихітних крижинок розсипалися довкруж.
Андрійко повернувся до багаття з кількома невеличкими гілками, котрі встиг зібрати до появи Нехочушки.
Та вогонь його не радував, як і аромат печених ковбасок.
Ой, глянь, синочку, снігурі. Може, пригостимо їх чимось смачненьким?
У тата в кишенях завжди було кілька жмень соняшникового чи гарбузового насіння.
Але пташки миттєво злетіли і попрямували у бік міста.
За кілька хвилин у хлопчика влучила шишка.
Білочка пустує, - засміялася мама.
Та, як вони всі не намагалися побачити руденьку на дереві, дарма.
“Що ж то за Зимова Нехочушка така? Треба буде про неї почитати.” Але витягнутий з кишені телефон виявився без мережі.
Ну, куштуй, - подав тато паличку зі смаколиком.
Коли малий відкусив шматочок сосиски, та здалася йому такою часниковою, що запекли губи і язик.
“Це вже не жарти!” - розсердився Андрій, зліпив швидко сніжку. Лише хотів її кинути, вона розлетілася на сніжинки і нагадала про чарівну бульбашку.
Він пішов допомагати батькам збиратися.
Зворотня дорога теж не приносила ніякого задоволення. Коли їхали сюди, шукали зайця та лисицю, лічили такі рідкі берези, слухали радіо.
Зараз вже смеркалося, старий мотор чогось пихтів, наче не хотів їхати з лісу, а радіо шипіло.
“Невже тепер все мене дратуватиме?” - навіть злякався хлопець.
До цього часу він міг знайти чому радіти завжди. А сьогодні він просто був втомлений. Учора після тренування вони з однокласниками загралися. І Андрійко не виспався. Бо вранці ще гуляв зі своєю собакою. Таксу Джессі йому подарували торік. Вигулювати і годувати улюбленця - було тільки його обов'язком.
“От же, влип. Як тепер радіти? І чому?”
Хлопчик зітхнув так важко, як і вдень. І знову побачив бульбашку-нехочуху.
Ну що, засвоїв урок? Радітимеш наступній пригоді з батьками так само, як грі по мережі?
Думаю, так!
І тільки він це сказав, як мотор весело заспівав разом з радіо. Мама почала підспівувати одну з дитячих пісеньок. Навіть тато приєднався.
Треба ваш концерт записати, - запропонував Андрій і дістав телефона.
Дивно, там не було жодного повідомлення від друзів.
Вдома їх чекали бабусині пироги, щаслива собака і настільна гра, де можна було помандрувати світом.
Знаєш, мамочко, треба нам частіше гуляти разом, - сказав хлопчик, коли допомагав збирати зі столу.
Погоджуюсь.
Поки мама обіймала Андріія, він почув знайому смішинку. І дуже тихе “прощавай”.

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна