Вітрик

Сьогодні Вітрик літав соколом. Чи з соколом.
Він шукав Гострика поглядом і вже зловив. Разом з ним розправив крила і полинув над лісом.
Спочатку вгорі. Так високо, щоб бачив лише верхівки сосен і ялинок.
А тоді нижче і ближче до поля.
- То ми полюємо?
Дерева залишилися збоку, тепер літун бачив гілочки, листочки.
Ось Вітрик не розрахував і наколовся на голку ялинки.
- Ха-ха-ха! Мені ж не боляче, - завертівся він довкола крихітного деревця, що росло скраю поля.
Тут він вже міг почути і зозулю, що кувала неподалік.
- Довго кує. Хто її питав про вік? - подумав крилатий мандрівник.
На полі пахли ромашки і волошки. Останні синіми очима дивилися довкола І тягнули рученята-листочки до сонця.
- Зараз я вас остужу, - і малий мандрівник кинувся до квітів.
Біленькі ромашки залоскотали йому бока.
Апчхи!
Збоку з нірки висунулася мишка Сірушка. Але відразу сховалася назад.
Апчхи!
Вітрик згадав, що у неї алергія на квітковий пилок.
- Переселяйтеся до лісу! - зашумів їй вслід.
Ось тут йому довелося зупинитися. Над волошкою літав найдивовижніший метелик, якого малий Вітрик ще ніколи не бачив.
Але ось квіточка затрясла своїм листям. По її стебло піднімалися три мурашки. Це були посланці королеви. Їх відрядили щоб зустріли високого гостя.
Але вітер цього не знав. Він думав, що рятує метелика, коли підхопив його І поніс високо в небо. Якраз туди звідки розпочав свою подорож. Може метелику теж сподобається вигляд звідти.

©Марія Солтис-Смирнова