Вітрова хатинка

На самісінькій вершині найвищої гори була хатина. Її стіни - сніг, обвіяний вітрами.
А як інакше може бути у Вітровій домівці.
Найстарший вітер - дідусь Ураган мав нестримну вдачу. Оселився він під стріхою, щоб мати можливість не лише через двері заходити, а й у комин при потребі вилітати.
Бабуся Хурделиця любила тільки зиму і танцювати. Була веселої вдачі та залюбки гралася з малими вітрами.
Тато Торнадо працював багато і в далеких краях. Мама Бора також літала поруч з ним.
Тому Буревійчику, Вітеречку, Бризу та Зефіру залишатися вдома з бабусею було звичною справою.
Вони гралися в хованки і лови, танцювали разом з Хурделицею і ліпили снігові скульптури.
Та якось мама принесла з собою додому купу незвичних запахів.
- Так пахне ліс біля підніжжя гір.
І цей духмянець так припав до душі Буревійчику, що малий вітер вилетів крізь вікно, щоб самому пролетіти лісом.
- Виріс, - зітхнула Хурделиця. Але за мить знову почала пританцьовувати разом з іншими внучатами.
Наступного разу тато прилетів додому із солоним присмаком моря.
- Візьми нас до води, - попросили Бриз і Зефір. - Ми лише глянемо.
Та молоді вітри так і залишилися там жити.
І тільки легкий Вітеречко залишився розважати бабусю. Бо знав: колись він стане таким же могутнім, як тато і дід. Але поки що можна ліпити снігових пташок і танцювати разом з Хурделицею.

© Марія Солтис-Смирнова