Сніговичок Морквинка

За цю чарівну ніч земля побіліла. Сніг вкрив пухкою ковдрою чорні зорані поля, пожовклу траву, нарядив у білосніжні шубки дерева і кущі, сховав від посторонніх очей нірки лісових мешканців.
Коли зійшло сонечко, подвір'я нагадувало розкриту скриню з діамантами. Сніжинки-камінці в проміннях вигравали всіма барвами веселки.
Але цю красу мало хто помічав. На вулиці було пусто.

Того вечора місяць так і не присвітив на землю: його сховали велетенські сиві хмари.
Ці поважні тітки зависли над землею і сперечалися, з котрої з них має впасти перший сніг.
--З мене, бо я найстарша. Я ношу воду вже два тижні, і ніде не могла знайти сухого місця, щоб пролитися дощем.
-- Та ні, з мене піде перший сніг, -- сказала найбільша.

Того року зима запізнювалась.
Осінь посипала землю рясними дощами, тому діти, які не могли погуляти через калюжі, що швидше нагадували озера, сумно сиділи біля вікон і просили у неба снігу.
Якось ввечері різко похолодало.
Грізні дощові хмари змінилися на сиві-сиві. Та такі важкі, що здавалось, наче в наступну хвилину ці небесні мішки розірвуться, а на землю посиплеться сніг.