Жили собі й не тужили троє зайченят.
Ось одного разу вони вибігли вранці на прогулянку. Сонечко тільки підіймалось з-за обрію і на траві виблискувала роса. Вона здавалась маленьким сірим вухастикам коштовним камінням.
Вони швиденько пострибали по траві, вмиваючи росою мордочки і залишали за собою збиті роси.
Зайченята швиденько перетнули галявину й пострибали далі.

Одного літнього дня, коли сонечко лагідно зігрівало омиту дощем землю на узліссі з'явився вітерець.
Він був такий маленький і легенький, що нікому не приносив нічого, крім задоволення.

Малесенька краплина якось вранці вибігла зі своїми подружками і сестричками з-під землі.

Вони кілька метрів промчали малесеньким потічком, а тоді до них приєдналось ще крапельки.

З кожною хвилиною їх ставало все більше і більше.

Наша краплинка спочатку розгубилась:

- Це вже не прогулянка. Куди ми всі поспішаємо?

Одного літнього дня сонечко ліниво вийшло з-за обрію і почало свою ходу по небу.
Вночі падав дощ, тому земля була вкрита маленькими й великими калюжами.
Сонечко вирішило подивитись на своє відображення у воді. Але світило воно так яскраво, що у воді, крім світла, нічого не побачило. І від цього яскравого світла сонечко кілька хвилин нічого не могло бачити.

Іграшковий майстер зробив дерев'яного коника-качалку. Зі справжньою гривою й хвостом.
Розмалював іграшку коричневою фарбою і прикріпив на спині сідло. Тільки грива і хвіст залишилися світлими. Очі у коника були дуже великими і блакитними, як небо. А в розкритого рота майстер вставив механізм, щоб коник іржав. Не забув він і про вуздечку.